Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

стовпців, озираючись забивала їх. Після кожного удару зупиняла подих: чи хто не йде посміятися з дурної баби, якій опівночі забаглося сісти на свіжо вкопану лаву, покласти грубі руки на рапатий стіл. Ні, сплять. Збила сокирою пальця, не застогнала, тільки швидко скапнув піт з носа, а може, сльоза. Затисла пальця в долоні.

— Дитино?! Зараз, зараз, — мати кидається з ножем до лежанки, зрізає чорний жмут з кожуха. — На, зав'яжи рану. Ой, боже!

— Нічого, мамо.

Розліпила долоню, обмотала пальця горіховим листком. Взялася прибивати дошки.

Вже не хотілося нічого, голова хилилася від утоми, та руки робили своє.

Сіла на лаву, сокира м'яко вислизнула на землю.

— Зараз, зараз, — сухо прошепотіли губи, — зараз. Трішки відпочину й закінчу, — прихилилася до щетинистого столу.

Стало тихо-тихо й темно-темно. Мабуть, хоче світати.

Авітодрузін

Ця осінь сама лізла в очі. Жовтизною дерев, сірим спокоєм тротуарів хотіла розважити чи заспокоїти. Якось відокремлено вона жила від людей. А люди бігли дрімаючим асфальтом, дивились на небо, чи не натякає воно на дощ.

Звичайно починався день, але це був день у чужому місті. І дерева гіпнотизували оранжевими зіницями, коли дівчата йшли на роботу. Вже третій день вони жили у цьому місті, а мали жити ще місяць. Нічого не зробиш, треба обмінюватись досвідом, і в порядку традиції з цеху послали наймолодших.

Ось вони йдуть вулицею. І лише одна з трьох думає про заготовки, шви, виточки. Хоча, які виточки на фуфайках. Але ж вони йдуть у цех пошиття робочого одягу і хтось же повинен думати про це. Ірину трохи ображають власні думки, точніше, те, що вона почувається самотньо. Неля умудряється показати перехожим пульс на сідницях. Ірина бачить, що їх порівнюють миттєві чоловіки, але ні, вона ніколи не буде вертіти так, як Неля. Ірина поглядає на Олю (як добре йти поряд з людиною, яка складається тільки з горизонтальних і вертикальних ліній, абсолютно без вигинів). Ірині цікаво, про що думає Неля, але відчуває, що Неля не дозволяє цього робити жодним жестом. Якось треба пристосовуватись. Ірина розуміє свою незграбність, відчуває свою нетутешність.

Мабуть, люди, що проводять усе життя на колесах, поводяться природно на новому місці. Їй хочеться спокійно дивитися крізь скло тролейбуса, але вона ловить себе на тому, що напружено слідкує за назвами вулиць. Ну, чорт з ним, з цим містом! Хочеться спокою, хочеться метрономного життя. Ну коли можна буде не думати ні про що!

У цеху знайомий запах пороху і ще чогось, Ірина ніяк не могла зрозуміти, чого. Одноногий майстер Міля Йосипович у бухгалтерських нарукавниках показував цех. Тріскотня і гудіння машин, засмальцьовані лекала — Іринина внутрішня напруга спала — все, як у них удома. От майстер пришкандибав до столу, зміряв усіх по черзі з ніг до голови, сказав, що завтра буде більш конкретна робота, і відпустив їсти.

Дівчата вийшли на вулицю. Оля пішла шукати перукарню, Неля пішла дзвонити додому. «Додому — це в Київ», — збагнула Ірина уже в магазині. Вона вийшла, хапнула повітря, і здалося, що дуже давно живе в цьому місті. Але це лише на мить. Це місто таке ж саме. Ірина повернула до гуртожитку, все ж який-небудь притулок. Звичайно, педінститутський кращий за петеушний з лайкою і диким криком (їм про це говорили у цеху).

Але кімната все ж необжита. Якоюсь тимчасовістю віє зі стін і від холодних батарей опалення. Хоч би хто прийшов. Ірина поставила чай, витерла туфлі.

— Ірка, яку, я знайшла кафушку, умреш! — Неля влетіла живим вітром. — Сьогодні ми йдемо на каву. А потім… — вона покрутила синеньким папірцем.

— Що це?

— Я познайомилась з льотчиками, і вони попросили купити пива. Вони живуть в центрі, у готелі «Україна». Ми йдемо в гості. Може, ти не хочеш? Я сказала, що буду з подругою, їх аж четверо.

Пива в пляшках у місті не було, і дівчата купили трилітрову банку у пивбарі «Янтар».

— Наївні люди, — сказала Неля, коли вони вийшли із задушливого підвалу. — Перевелися з Чехії і захотіли нормального пива. Це ж пійло.

Ірина відчувала, що Неля почувалась зверхньо. Оля відмовилася з ними іти, хоча це і так було ясно.

Кафе було в центрі, біля універмагу. Звичайне літнє кафе, але було зрозуміло, що сюди ходять лише свої. Неля про щось звично розмовляла з барменом, передавала на сусідні столики запальничку. Ірина не встигала за подіями. Якісь хлопці попросили сірники, Неля пішла до бармена, а Ірина втомлено сиділа за столиком. Відчувала, що чоловіки звертають увагу на неї, але зараз нічого не хотілося. Так же незвично почувалася у номері готелю, до кінця і не збагнувши Іри в очко. Були моменти, коли жалкувала про такий відпочинок і в ту ж мить заздрила Нелі. Полегшало на свіжому повітрі. Льотчики кілька разів натякнули на гарну можливість залишитися, та Ірина зберігала солідарність з Нелею, і кава, змішана з пивом, просилась на відпочинок.

В тролейбусі Ірина подумала, що ніколи не зможе керувати чоловіками. Їй треба надто багато часу, а Неля, — у неї такий природно-намальований рум'янець, вона так посміхається. От і зараз Ірина, можливо, і залишилася б з льотчиками, але навіщо…

Тролейбус вигоцував перед світлофором.

— Ну, тепер нехай спробують жити в курятнику, — мовила Неля. — Кололо їх щось у чехів.

Ірина кивнула, бо не знала, що сказати. Якась безсилість навалювалась, а може, просто повернулась.

А в гуртожитку краще, ніж у готелі, можна вимити руки і впасти на ліжко.

— Давайте пити чай! — Неля не знала спокою, бігала по кімнаті, включила кип'ятильник.

— Тут уже два чурки приходили, але я не відчинила, — Оля сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру.

Дівчата зайшлися сміхом.

— А звідки ти знаєш, що чурки? — Не могла заспокоїтися Неля.

У двері хтось постукав.

— Я уже сплю, — Оля пірнула під ковдру.