Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

— І как оні забєжалі?

— Может, в конторє. Здєсь же вєздє сахар.

— Нє совсєм. Ето ж старий завод. Хотя, сейчас посмотрім.

— Сусідко, агов! Де ти?

— Тут я, тут — на капелюсі. Ой-ой-ой, моя ніженька!

— Не плач, зараз прибіжу.

— Пошукай там десь мою ніжку! Ой-ой-ой!

— Боже! Відломилася?! Ось-ось, не плач, вона на рукаві.

Сіли дві мурахи за коміром пальта, тримала одна п'ятьма лапками свою відламану ніжку.

— Не плач, сусідко. Я допоможу наносити тобі цукру.

— Добре…, — крізь сльози.

— А ти не носи більше вниз. Ми носимо, а ті, що замуровують, їдять. Такі, як ми, а половину з'їдають. Носімо собі, он дітей годувати. Так?

— Так, — шморгаючи носом.

— Я сама хотіла піти в самий низ, сказати, щоб нам трохи залишали. А мене не пустили! Чого, каже, йди робити. Роблю, роблю і нічого не маю! А внизу їдять і їдять! Отак-то. Чуєш, як пахне. Тримай ніжку, полетимо на землю.

Олександр Володимирович виліз з машини, натягнув рукавички.

— Так, — озирнувся. — Володя, дай мені документи.

Водій подав з машини течку.

Мурахи скочили з плеча і впали біля калюжі з патокою.

— Їжмо, бо треба мати силу далі.

— Так, так.

Ввечері задзвонив телефон. Відставила борщ, щоб не википав.

— Ало!

— Маріє, як ти?

— Нічого. Дали пенсію?

— Ні ще. Чула? Сьогодні приїжджав якийсь на завод машиною, щось дивився.

— Хоче купити?

— Бог його знає. Як купить — нас повиганяють. — Я знаю? Може, подивився, що роботи багато і грошей треба, та й поїхав.

— Може…

Антоніна стояла біля вікна у відгородженому величезною білою шторою гардеробі і крізь сльози розглядала сплетіння ниток на медично-білому халаті. Коли набігала сльоза, квадратики здавались набухло-сірими, вії не могли вдержати, тягуче відпускали важку сльозу і швидко стулялися, наче хотіли наздогнати ту, що вже розтікалася по тканині. В якусь мить Антоніна відчула себе сльозою, збігла по трьох темних віях і летіла, боячись цього польоту, на білі квадратики. Хотіла відволіктись, але думки повзали навколо білого солоно-мокрого поля. «А врешті-решт, чого плакати, — подумки заспокоювала себе. — Через десять хвилин з другого поверху хірургії зійде мама, одягне пальто, і ми вдвох повільно підемо до автобуса. Нічого страшного?» — швидко закапали сльози.

— Нічого, — пошепки повторила Антоніна.

Немов, підкоряючись її владному шепоту, сльози перестали капати. Тепер повіки не збирали їх у краплину, а пекуче розганяли по оці. Антоніна дивилась у замерзле вікно. «А у Вінниці, мабуть, холодніше. Там завжди холодніше, і снігу випадає більше. Ще тоді, давно, восени, коли приїхала після десятого класу на роботу, було холодно. І вже вісім років, а все холодно. Холодно. Та, — подумки махнула рукою і криво всміхнулась. — Поїхала одна до міста і за ці роки навіть не побачила його — цього міста. Якось воно само по собі, а я сама. Чого, може, і не сама. Треба якось матері сказати про Андрія, — і в грудях чи то потепліло, чи стало ковзко. — А як же інститут іноземних мов, туристи, автобуси, мікрофони, сліпуче сонце у смоляній каві? Мабуть, таки треба вийти за Андрія, щоб забрати звідси матір».

Крізь щілину між шторою й дверима Антоніна бачила санітарок з відрами, куток вестибуля, в якому тихо перемовлялись жінки, хлопчика, що сидів, охопивши прозорими ручками банку з компотом.

Рука з маленьким годинником на зап'ясті відхилила штору.

— Ти тут? — Тихо запитала мати.

Вони повільно почали складати речі, зрідка перемовляючись.

— Обережно, не зімни лікарняний.

«А все-таки добре, що мати буде вдома», — думала Антоніна. Її тихий сум розтавав, і лише внутрішні схлипування з гіркотою нагадували про сльози.

Подала матері пальто.

За ширмою, біля столика колихнулись голоси, ширма відхилилась, і ввійшли дві жінки.

— О, добрий день! — Виплутувалась з халата одна. Мати, посміхнувшись очима, привіталась.

— Та й чого тут? — Запитала жінка, складаючи дві хустки.

— А, — колихнула повітря рукою мати. — Є чого. Печінка і нирки, — додала вона, помовчавши.

— От біда, — похитала жінка величезною від грубих хусток головою. — А в мене зять упав з горища і поламав ногу, та хірург каже, що нічого страшного, — перейшла вона на низький бас. — То я сьогодні покинула роботу та й прийшла. А ви давно тут?

— Два тижні, — відповіла мати.

— І шо, легше?

— Та поки шо не знаю.

— То ви знаєте шо, жінко добра, я вам скажу? Є в нас у селі Варка, ота, з Нетребівки. То її боліло, боліло, все ходила зігнута на один бік, — жінка показала великою обвітреною рукою, де боліло Варку. — Марусю, мо', ти знаєш ту Варку?

— Знаю, знаю. Це ж Гуменний Василь її тримає, — відповіла Маруся, запихаючи волосся під картату хустку товстими червоними пальцями з діагоналями чорних зморшок.

— Ото ж вона і по врачах ходила, і в больниці лежала, а все тако ходила, — перекрутилася жінка. — А потім яланецький чоловік один сказав їй, шо треба взяти картоплину, потерти в чашку, шоб пустила сік, а потім його пити. Який той сік недобрий, а Варка пила його стограмову чашку за день. І така враз зробилася гарна, поправилася, стала все їсти, — надула щоки жінка. — То не могла нічого, а це вже і на короварню пішла робити, і така стала повна, годна і з'їсти, і випити. Ну, прямо така-го, — вона обхопила долонями закутану голову. — Така крепка, гарна, як льоха, стала.

Мати повільно застібала пальто.

— То ви не смійтеся, а тако зробіть собі, та й побачите, — доказувала жінка. — Мо', й поможе.