Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

Антоніна взяла вузлик з речами, і вони вийшли з лікарні. Горобці ковзалися по замерзлих латках асфальту, вітер штовхнув Антоніну і кинувся виривати халат з-під кожушка медсестри, яка підбігла до входу.

Повільно, сизою стежкою йшли до зупинки автобуса.

— А мороз візьме до вечора, — сказала мати посинілими від холоду рисочками губів.

А ромашки бувають великі й малі і пахнуть по-різному. І чому у ромашок не буває ластовиння? У собак і котів не буває, хоча Сашко казав, що є. Наталка з ним навіть посперечалася. Вони ловили на вулиці усіх цуценят, котів і заглядали у вологі мордочки. Але хіба на чорному носику буває ластовиння? Може, воно і є, та якби ніс був білий, то було б видно, а так…

— Це не такі собаки, — казав Сашко. — У тих, білих цуценят, є ластовиння. А потім вони виростають, стають високі, довгі і худі. А ластовиння робиться плямками по всій собаці і навіть на хвості.

— А я не хочу, щоб у мене потім його було багато…

— Не плач, Наталко. Воно пропаде.

— Коли?

— Скоро.

— Коли скоро?

— Ну… Коли виростеш.

— Як за сім років не пропало, то нікуди не дінеться…

— Не плач. Пішли чистотілом помастимо, як баба Дуся казала.

Від чистотілу не зникло. Навпаки, плямки стали ще більшими, а потім знову все залишилось, як було. І це ж треба, такий малий ніс, а псує весь вигляд. От якби на лобі, то волосся б закривало.

Наталка вже майже зжилася з ластовинням, може, коли про нього не думати, то вивітриться? І деколи вона зовсім забувала.

А тут прибіг Сашко. Виявляється, він не забув, а весь час думав, думав. думав.

— Наталю, хочеш бути гарною? — змовницьки почав. — Ну, без ластовиння.

— Хочу.

— Я таке знаю, таке знаю. Я знаю, як зробити, щоб твоє ластовиння — ну… розтало.

— Як?

— От коли ми так зробимо, ти станеш Наталією Гончаровою, а я — Пушкіним. Мені дід показував картинку. Вона така гарна і трішки на тебе схожа. А ти знаєш, як він її любив?

— Як?

— Ех ти, нічого не знаєш. — Сашко навколішки рвав лопухи кролям. — Може, і вона не знала. Мені дід розказував, що він так її любив, так любив, а потім стрілявся. І його вбили.

— Якщо ми так зробимо завтра, то післязавтра тебе вб'ють? — застигла з лопухом Наталчина рука.

— Ні. Я ще буду любити, а потім піду стрілятись.

— А якщо ти не попадеш?

Сашко подумав.

— Він же попав. А я ж буду Пушкіним. І не обов'язково попадати, все одно, — сказав майже пошепки. — Ну, я побіг, баба Дуся вже кличе. А завтра зайду. Чуєш?

— Чую, — зітхнула Наталка.

Другого дня, вранці, вони пішли шукати мурашника.

Сашко ніс у жмені цукерку, якою треба було заманювати мурах, цукерка розтавала, і він часто облизував долоню. Нарешті знайшли невеликого горбика, що ворушився трісочками й мурахами. Сашко зламав хворостину і почав її мастити цукеркою.

— Вони полізуть по хворостині тобі на ніс і почнуть їсти цукерку, а під нею ластовиння.

Наталчина цікавість злякалася, вона зітхнула, подивилась на небо, наче треба було кудись іти.

— Це — не боляче, бо мурахи дуже малі, — заспокоїв Сашко.

Він намастив Наталі носа, приладнав хворостину і почав чекати. Мурахи бігали, збиралися купками, до носа жодна і не думала бігти. Сашко струсив одну дуже цікаву мураху з коліна, витер хворостину сорочкою і більше наквацяв Наталці носа. Мурахи побігли по хворостині, одна добігла до носа і привела за собою цілу купу подруг. Деякі почали їсти цукерку, а дві хотіли залізти в носа, і Наталя весь час здмухувала. Потім усі мурахи захвилювалися, забігали й забули про цукерку. Наталці набридло, і вона поскидала їх на землю.

— Якісь дурні мурахи, — буркнув Сашко. Дівчинка зітхнула. Їй огиділо ластовиння, мурахи, набрид Сашко, і вона мовчки пішла долиною.

Сашко наздогнав її, пішов поряд.

— А Туля вчора зробив нового самопала, — почав Сашко, заглядаючи їй в обличчя. — Сказав, що хоче підстрелити велику собаку і пошити шубу на зиму. Самопал так голосно бахкає, Туля хвалився, що нікого не боїться.

Наталка зиркнула на нього, на сорочку з плямами від цукерки і побігла. Сухі стебла боляче шмагали по колінах, а вона бігла швидше й швидше, щоб вітер задув сльози назад в очі, а вони чомусь, навпаки, збігали по щоках аж до вух. Зупинилася біля хати. А якщо мати вдома запитає, чого плакала? Наталка зачерпнула з бочки дощової води, мазнула по обличчі, витерлась подолом. Вдома нікого не було. Вона зняла з гвіздка старе пальто, постелила біля яблуні, за хатою.

«А хмаринки теж без ластовиння, — думала Наталка, лежачи в тіні. — А може, тут розумніші комахи?» Але було тихо, вітерець досушував умитого носа, а сонце гралося з ластовинням, і якась кузька все лазила по вусі.

— А мурахи справді, дурні, — здивовано почула Наталя свій голос.

— Ні, ми не дурні, — загомоніли мурахи. — Ми не хочемо, щоб Сашка вбили, бо він добрий, пригостив цукеркою. Коли в тебе зникне ластовиння, його вб'ють.

«Справді, — подумала Наталя. — Але ж я дуже хочу бути гарною».

— Ти й так гарна, — зашуміли мурахи.

— З ластовинням ти схожа на сонечко. А хіба сонечко не гарне?

Раптом мурахи забігали.

— Сашка вбили, — пройшов гомін. — Тепер він не піде у третій клас… — А як він її любив…

— Сашко, — повзли сумні гусениці.

— Вбили, вбили, — повторювали сухі полини.

— Це ж через мене, — Наталка скрикнула