Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

Ірина ніяк не могла намацати замка. На стіні чорнів вимикач. Ірина натиснула — загорілося світло.

— Нєту свєта? — Їдко запитала.

Хлопець розвалився на стільці.

— Я думаю, што ми єщо встрєтімся.

Ірина дрижачою рукою відкрила двері, відкинула пляшку на ліжко.

— Сомнєваюсь, — хлопнула дверима і важко пішла коридором. Спустилась на свій поверх. У грудях борсалась образа. Ірина ковтнула сльози, півтемним коридором пішла до умивальника. Умилась, упершись руками в раковину, відчувала, як стікають краплі по обличчю. В животі щось смикнулось, Ірина заплющила очі, виблювала плов, потім пиво. «Добре, що тут темно», — вона довго стояла, прикладала до щік холодні, мокрі долоні, полоскала рот. Ноги підкошувались, коли йшла в кімнату.

— Де ти була? — Неля вкладалась спати.

— Умивалась. — Ірину морозило.

Дівчата мовчали.

Ірина розстелила ліжко, вимкнула світло. Шумно втягнула повітря. Подумки себе заспокоювала, але голова гула, серце хотіло вискочити й поскакати якимись сходами. Коли прикладала холодну долоню до грудей, виступали сльози. Вона чула сонне сопіння Нелі, похропування Олі. Крутилась у ліжку і ніяк не могла зігрітися. «Треба було залишитися, то нагрів би», — подумки познущалася над собою. Тупо нив шлунок, думки плуталися, вихоплювали гуркіт музики, стрекіт швейних машин. Холодно, боже, як холодно.

«Деті. Сєгодня ми будєм учіт стіх Некрасова „Мужічок с ноготок“. Хором: „Однажди в студьоную зімнюю пору…“ Б-р-р. Холодно. „Хором…“ Б-р-р. Холодно. „Нет, деті. „Однажди в студьоную зімнюю пору…““».

За вікном сірів день.

— Іро, тобі погано? — Неля сиділа на краю ліжка. Ірина відкрила очі.

— Холодно. — Зсунула брови, намагаючись розібратися у кошмарному сні.

Неля помацала її чоло.

— У тебе, мабуть, жар. Вдягни мій светр, а я піду запитаю, де можна знайти лікаря.

Неля кинула Ірині светр, почала збиратися. Оля ввімкнула малий кип'ятильник.

— Не вистачало ще захворіти.

Ірину морозило. Вона натягла светр на нічну. Оля вкрила поверх ще й своєю ковдрою. Ірина напівдрімала, відчувала, як просочується парфумами зі светру Нелі. Намагаючись не грюкати, Неля одягалась.

— Тебе щось болить?

— Ні. Морозить.

Неля тихо вийшла. Іра почула голоси в коридорі, Нелин звичний сміх, зіщулилась, її кинуло в жар. Рвучко відкинула ковдру, зірвала светр.

— В ньому ще холодніше, — накрилась холодною ковдрою.

Вона розпласталась на ліжку, посміхнулась, ковтнула густу слину, прикрила повіки.

А тепер — спати. Спати.

А цукор знову подорожчав, — сухі пальчики сплітаються й розплітаються, тремтять блискучі верхівки квасольок-кісточок. — Як далі жити? Ось зупинять завод, і роботи не буде. Ще й, кажуть, хтось може його купити.

Хотіла послухати дощ, але давно його нема. Скоро почнуть осипатися стіни, і не стало вже слини в роті їх тримати. Зле, що нема дощу, зовсім загубився слід на стіні тунелю, і два дні не чути, куди виносити пісок. О моя солодка стіна, ти колись була солодкою, як гуділи зверху патьоки дощу і прилипало піднебіння до важко-солодких горбиків, що виступали на тобі.

Що ж робити?

Рип, рип, гуп! Ліхтар часто задихав на столі.

— Добрий вечір, сусідко!

— Добрий. Коли добрий.

— Чого така смутна?

— Я така весела, як і ти.

— Ай, — махнула лапкою. — Звиклася вже з ногою? — Що ж зробиш. Хай уже стирчить, як хоче, аби можна було ступати. А що кажуть внизу?

— Кажуть чекати.

— Чого?

— А чи ж ти не будеш?

— Зими не протягну, чекаючи.

— Зовсім нічого не маєш?

— Однесла все, а хід уже замурували.

— Бо буде зима.

— Буде, буде…

— Ну, то бувайте. Піду.

— І чого вона нишпорить? — Встала, хруснуло щось у коліні. — Заглядає в кожну шпарку. Треба йти, бо дощу однак не буде. — Підійшла до стіни, послухала — тихо. — Треба йти, ось-ось встане сонце.

А нагорі такий свіжий запах, і вітер наче навмисне доносить хвилями солодший і солодший. «Піду. Піду швидко-швидко, знайду мою солодку ріку, наношу багато-багато, заліплю в тунелі і засиплю піском».

— Ой! — Щось важко пройшло, аж задвигтіла земля, обламало траву. — Бідна моя ніженька!

Звелася на надламані ноги, пішла, побігла. Між присохлим корінням, жовтуватими стеблами на запах — солодко-гіркавий патоки й жому. Почула гудіння, швидко пішла високим будяком і встигла! Доскочила, вчепилася, щоб не здуло.

— О! А ти, я бачу, часу не марнуєш.

— Нема де взяти, сусідко, щоб марнувати.

А запах зовсім близько, і такий — аж дух забиває.

Хляпнуло десь внизу, полетіли бризки, трусонуло — не можна втриматись, дві мурахи полетіли з дверей на поріг машини.

— О-о-й-я-а-а-к-т-у-у-т-г-г-е-е-е-ц-ц-а-й-й-е! Ль-ль-і-і-і-зь-зь-м-м-м — о-о-о-в-в-и-и-и-и-ш-ш-ч-ч-е-е-б-б-о-о-о-п-п-о-о-в-в-в-и-и-п-п-а-а-д-д-да-й-й-е-е-м-м-м-о!

Вони пролізли крізь шпарку всередину машини. — Ух!

— Сусідко, твоя ніжка ще більше надломилася.

— Що ж я зроблю. Носила-носила цукор, та і зламала. А тепер не знаю, що буду їсти взимку.

Лізли, розмовляючи, по черевикові, штанах, рукаві.

— Але ж мусимо робити. Гуртом носимо, гуртом будемо зимувати. Дадуть тобі цукру взимку.

— Що ж мені дадуть із зламаною ногою. Аби не випхали на сніг.

— Було говорити там, у самому низу.

— Кому ж я скажу, треба робити. Вони не чують, для них треба робити.

— Ой-ой! Скільки тут диму! Біжімо на діл.

Водій глянув у дзеркало.

— Алєксандр Владіміровіч! У вас мурав’ї бєгают по шляпє.

— Гдє? Ти што!? — Хапає капелюха, б'є до спинки сидіння.

— Тримаймося, бо печінки витрусить!

— Володя! Нєту?

— Нєту, — сміється водій.