Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

розкидані речі, посеред ліжка мушлевий слід розкішних сідниць — Ніна готує на кухні. На стільці біля столу розсівся поліетиленовий пакет. Муся кинула свою сумку на ліжко, заглянула в пакет. Там лежала пляшка коньяку, прикрита пучком молодої цибулі. Муся різко озирнулася — біля шафи стояв чийсь чорний дипломат.

Чи могла ти сьогодні вранці уявити, що будеш така п'яна. Настільки, що сидітимеш ідолом на ліжку, впершись плечима й головою у фрамугу відкритого вікна. Проклятий Давид! У нього в дипломаті була ще горілка. І він ще має нахабство зараз коментувати все це Ніні. Боже, поможи розкрити рота і послати його далеко-далеко. Але, окрім плямкання, у Мусі нічого не вийшло, і це викликало регіт.

— Муся, почитати тобі Пушкіна? — Давид вперся п'яним мигдалем у бліду Мусіну шию.

— А чому їй? А мені? — Ніна натягнула спідницю на коліно. Вона сиділа, підігнувши ноги на ліжку, жирне волосся спадало на обличчя.

— «Граф Нулін»! — Давид вклонився до Ніни, потім до Мусі, та вона не бачила, бо сиділа, заплющивши очі.

З першими рядками підступала нудота до горла, але Муся впоралася з нею. Ця маленька перемога змусила вдихнути на повні груди і ледь посміхнутися. Давид, окрилений такою реакцією, почав читати запальніше. Слова лізли у вуха, Муся не встигала за ними стежити, і в якусь мить подумала, що божеволіє. Холодне повітря з вікна налітало хвилями, насаджувало свіжі обручі на гарячу голову. Муся рахувала їх, поступово приходячи до тями. Давид розложисто жестикулював, цигарковий попіл сипався в тарілки, на підлогу, на ліжко.

Давид замовк — Муся тверезіла.

— Браво! — Ляпнула в долоні Ніна.

— Браво, — плямкнула Муся. Вона оглядала кімнату, наче вперше.

— О! Ми вже відкрили очі! — Давид приклав долоню до грудей. — Я радий, що хоч як-небудь зміг тобі допомогти. Муся, ти любиш Тарковського?

— Якого?

— Поета.

— А ти бачив «Сталкера»?

— Ти дуже багато втратила.

— Хм.

— На сьогодні із серйозних поетів є тільки Арсеній Тарковський.

— Хочеш, я розкажу тобі грузинського анекдота? — Впершись плечима й головою у фрамугу відкритого Давид кивнув, потягнувся до цигарок.

— Сидять два грузини. Котра година? — Йде дощ. Ти любиш дощ? — Ні, я радію, коли що-небудь відбувається у житті.

— Я вам не заважаю? — Ніна прикурила, грайливо випустила дим на Давида. — Давайте вип'ємо.

— Зараз, — він затис у кулаці чарку. — Муся, а чого ти не вступила? Такі розумні анекдоти знаєш.

— Не взяли. Їм розумні не треба. А ти чого?

— А я до твого відома вчуся. В музучилищі.

— О! То, може, заспіваєш?

— Якби я вмів співати, то не сидів би тут.

— Давид грає на концертній гітарі, — виголосила Ніна, підіймаючи пляшку над столом.

Муся чомусь розсердилася, сиділа у цигарковому диму і тваринно раділа, що він так повільно виходить у вікно.

— Я на другий раз привезу концертну гітару, і ти почуєш справжню музику.

— Угу, — вона вперто жувала цигарку.

Ніна відчула, що Муся сердита і мовчки поглядала на неї. Муся встала, почала прибирати зі столу.

— Ну ти… — процідила Ніна крізь зуби, коли Муся вийшла на кухню.

— А, по-моєму, я нічого не сказав. — Давид знизав плечима. — У кожного свої комплекси.

— Де він буде ночувати? — Муся мила посуд.

— Нехай спить на моєму ліжку, а я піду до дівчат. — Ніна помітила, який у Мусі втомлений чи старий вираз обличчя. — Думаю, ти його не налякаєш?

Муся лежала в ліжку, а Давид все сидів за столом, курив.

— Не кури, будь ласка, в кімнаті і так накурено, — сказала, не відриваючи погляду від книги, хоча і не розуміла букв.

— Добре, — викинув цигарку у вікно. — Можна тебе щось запитати?

—..?

— Чого ти не виходиш заміж, нема за кого?

Всередині у Мусі щось засміялося і зразу ж замовкло.

— Лягай спати, тобі, здається, постелили, — Муся поклала книгу на стіл, вимкнула настільну лампу.

Другого дня, тільки Муся сіла за машинку, подзвонив Павло. Микола Олександрович покликав її і вийшов з кабінету-акваріуму.

— Ало! Ти мене чуєш? Як справи?

— Чую. Нічого. — Муся відчула тепло нагрітої кимсь телефонної трубки.

— Ти що, вчора пила?

— Так, до Ніни приїжджав знайомий.

— Який?

— Ти його не знаєш. Один дурень, молов таке, як сам.

— Точно? А який він?

— Якийсь Давид.

— Давид!?

— А що?.

— Невисокий, вусики, руда курточка і капелюх? — А ти звідки знаєш?

— Ха-ха! Читав «Графа Нуліна»?

— Читав.

— Обіцяв привезти концертну гітару? Бив себе в груди Тарковським! Ха-ха! Я був на днях з ним за столом. Умора! Слухай!..

Муся тихо, щоб не цокнути, поклала трубку на стіл, закусила губу. Головне не заплакати.

За вікном пішов сніг, дерева хитали гілками, розганяли сніжинки. Можливо, щоб пейзаж не здавався таким мертво статичним.

Закляклий голуб тиснувся до шиби. Муся дивилася вгору, але ніяк не могла пробитися крізь байдужу сірість неба.

Вона не бачила, як Микола Олександрович, упхавши кулаки в кишені (а Любка за це сварить) прихилився плечем до кульмана і дивився на неї спідлоба, по-дитячому, настирно, червоними, може, від недосипання, очима.

Тепер ми будемо робити бізнес

Мобільник мовчав, бо вимкнений. Палець перевірив тумблер і спокійно обняв телефон. Маленька, майже жіноча долоня. Тонкі риси обличчя, які ніколи не стануть поважними. Навіть тоді, коли худа шия набрякає жилами і з горла вилітають короткі слова, бо довгим замало місця. Навіть тоді він ловить на собі