Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

Володимир Васильович відчуває сусідів погляд. Чого він другу годину витріщається? Так, вони ровесники, але хто винен, що той — доцент, а Володимир Васильович — професор? І що він хоче сказати цим безсило-впертим поглядом, що? Яке його діло, де захищався Володимир Васильович? Тільки тепер він помічає, що студентка відповідає, але вловити суть її слів неможливо, — Бог з нею. Володимир Васильович відчуває раптове полегшення, кидає погляд ліворуч-праворуч.

— У мене запитань нема, — відводить очі сусід.

— Дякую, — Володимир Васильович ліпить самозаглиблену посмішку студентці, — залишайте свої записи і йдіть відпочивати.

— Ну і голос, — шепче Лариса Борису Петровичу. — Їй можна працювати замість мегафона, — чується тиха відповідь. — Будьмо, — скачуть зі склянки бульбашки.

У високому кубі кімнати пресується повітря. Під стелею байдуже горить лампочка. Крізь розчинені вікна у кімнату лізе цвірінчання горобців, які сваряться біля самісінького вікна. Тихо гупають двері, то пішов курити секретар — викладач музики. Володимир Васильович подумки відзначив, що він виходить кожні півгодини. Який довгий і гарячий день, може, тому, що останній. Лишається написати звіт, одержати гроші — і все. Володимир Васильович зітхає, він втомився за це літо. Майже не прислухався до відповідей (добре натренований внутрішній голос підкаже), та і що цим людям дано відкрити нового? А міг же відмовитися від цієї роботи. Міг. Мабуть, треба уже на пенсію, — загострилась посмішка.

— У вас все? — Сухим голосом до студентки. — Залишайте свої записи і йдіть відпочивати. Дякую. — Почало сіпати у потилиці. Швидше б усе це кінчалось. Володимир Васильович ковзнув поглядом по кімнаті, встав, згорблено підійшов до однієї студентки, глянув на її порожнього аркуша, потім сунув руку в стіл і витяг дрібно списані листочки зі свіжими плямами пилу.

— Це не моє..! — Злякано підвела вона погляд.

Володимир Васильович мовчки сів за стіл, — «чи бувають такі широкі зіниці? Чорт знає що!»

Коли вийшла остання студентка, всі потягнулись до газводи.

— Щось ми сьогодні довго, — Борис Петрович подав склянку Ларисі, жартома цокнувся. — Ваше здоров'я!

Вона посміхнулась.

Володимир Васильович зсунув брови (цілий екзамен про щось шепталися, а тепер ще й цокаються).

— Товариші! — Прокашлявся Володимир Васильович.

— Як голова державної комісії я повинен сказати, що знання з педагогіки у студентів низькі…

Володимир Васильович говорив і, коли оглядався на членів комісії, помічав, що вони розглядають його, дослухаються до тембру голосу, слідкують за рухами, але не розуміють. Секретар збирав зі столів порожні пляшки.

— Сядьте, будь ласка, — це дратувало. — І ще одне. Я віддавав екзаменаційні білети у сейф деканові щодня, звідки у студентів на шпаргалках точні номери білетів і питань? Я буду про це вказувати у звіті.

Володимир Васильович замовк і відчув, що говорив марно, перевів подих.

— Якщо немає запитань, дякую всім за участь у роботі.

Байдуже тиснув руки, збирав папери, дякував за квіти. Швидше б на повітря! Кому потрібні виступи про совість, професійну честь, рівень науки, знань. Але ж говорив щиро. Ні, слава Богу, що давно виїхав з цього міста.

Боліла голова, троянди вп'ялися в долоню, якоюсь дуже важкою видалася тека з паперами.

Володимир Васильович йшов вулицею. Подумки сумно відзначив, що за стільки років у цьому місті майже нічого не змінилося. А вітер наче навмисне крутив сміття між вищербленим тротуаром і низько захмареним небом, хотілося швидше поїхати звідси. Володимир Васильович не помічав, як затихали горобці перед грозою. І раптом ударив дощ. За хвилину змок піджак, холоші бридко прилипли до колін, обличчям текли патьоки. Поки він знайшов схованку, стрибаючи по воді, дощ затих, але проходити не збирався. Володимир Васильович поворушив пальцями у мокрих шкарпетках і почалапав фіолетовими калюжами до зупинки трамвая. Його згорблена постать чимось видавала нетутешнiсть.

Пізно ввечері Володимиру Васильовичу стало погано. Він поцмокав облатку валідолу, але не зміг довго терпіти металево-сiпаючого присмаку в роті.

Здалося, що хтось стоїть за спиною, заглядає через плече на листки, дрібно списані олівцем. «Треба, мабуть, виплюнути пігулку, бридко», — подумав Володимир Васильович. Він підвівся, підійшов до дверей, і раптом наче хтось навідліг ударив по обличчю. Таблетка покотилася під ліжко. Здивування зупинило погляд, перекривило щелепу, буцнуло потилицею до підлоги. Смерть незадоволено відвернулась — перед нею стояла осоромлена душа, наче займалась чимось непристойним. Смерть мовчки вийшла крізь вікно, і душа, потупивши очі, не озираючись, попленталася за нею — вона мала нового господаря, хоча не відчувала, чи радіти, чи сумувати.

На столі спіткнувся і став будильник. Тарган виліз зі шпарки, за запахом зрозумів, що тепер він тут господар, і пішов оглядати володіння.

А вночі була велика рада.

— Я повинен вам сказати, — тарган опустив вуса. — Я повинен вам сказати, що завтра піду на кухню. — Таргани здивовано зашуміли, бо це означало бути добровільно розчавленим. — Так. Я все життя брехав. Я все життя говорив, що він — людина. Але він — порожній. Я заліз у його праве вухо і, поблукавши, виліз у ліве. Він — великий і порожній. Ми більше не можемо йому поклонятись, бо не можемо поклонятись порожнечі. Ми в ній повинні просто жити.

Запала тиша. Потім таргани розповзлися по шпарках і кожен думав свою думу. А вранці вони назавжди залишили цю кімнату.

Людині, яка часто дивиться в небо

Опівночі на станцію Баришiвка з електрички зійшла молода жінка, обгорнула плечі хустиною з тороками, пішла у вокзал. Електричка зітхнула, свиснула, сонно пошкандибала на Яготин. Щось дивне і незвичне розбудило станційних псів. Собаки зайшлися гавкотом, кинулися світ за очі, не пізнаючи вулиць, погналися, розкидаючи лапами гравій. Наче хтось бавився, і пси хотіли втекти, забитися у ще теплу траву, а той невидимий клав на гарячі спини туманні долоні, кошлатив густу шерсть, придавлював