Моя мурашина правда - Світлана Касьянова

до землі. Біля останньої хати граничної вулиці зграя зупинилась. Приречено хекали старі, видихаючи свою силу, крутилися колом молоді пси, блискали очима, облизуючи холодні ікла, чхали на котячі сліди. Раптом зграя завмерла. У тому останньому дворі з літньої кухні вийшли чоловік з жінкою. Він витяг води з криниці, поніс до хати за жінкою.

— Зачиняй двері, бо вже холод іде, — сказав чоловік, переступаючи боком поріг.

Пси понурили голови. Їхні очі потьмяніли — вони зрозуміли, що вигнали з села літо, і тільки наймолодша душа у зграї, якій було гаряче під густою шерстю, звично гавкнула, бо ще не знала холоду й не бачила снігу. Той голос знаком покори полетів на станцію. Жінка вловила звук, облишила вивчати розклад поїздів, вийшла з вокзалу. На залоєнiй лаві прочуняв п'яничка. Йому здалося, що хтось кличе, ще й стійкий запах свіжого сіна і яблук. П'яничка вихилитався з вокзалу, став під холодним ліхтарем, наштовхнувшись поглядом на жіночу постать, що зупинилась перед семафором.

Закрутився вулицями собачий ланцюг. Ні, це сліпий провулок з виїждженою колесами підковою попід самі ворота. Високо, в двір не заскочиш, тільки пазурі вирвали довгу стружку з дошки і понесли далі, далі. Вони ніяк не могли знайти дороги на станцію. Щебінь шурхотів під лапами. Ось низька чорна тінь метнулась дорогою, скочила на штахети. Наймолодший собака підскочив — кігті впилися в морду, але він встиг, перед тим як жалісливо заскавчати, почути урваний нявкіт і метушню при землі. За мить вони високо понесли вулицею скривавлені шматки, а останній пес відставав, скавчав, заточувався, бо все трусив головою, намагаючись розліпити праве око.

Жінка перейшла колію і зникла за насипом. Вона йшла вулицею обережно, але чутно. В одній хаті ще світилось. Двері відчинились.

О, хтось ходить.

Вулицею пропливла молода жінка з волоссям кольору опалого листя, у хустці з тороками. Можна вийти з двору і піти за нею.

— Слухай… але її важко наздогнати, хоч і йде вона повільно.

— Я…

Місяць повис прямо над головою, а вона все йде.

Він ллє на голову дзеркальний холод, розгортає верхів'я дерев, і стає дивно, що ця жінка нікуди не звертає, і вулиця така довга, і так багато треба сказати. Нехай іде, добре, що вона йде. Як же почати, вона йде і не озирається, які ж знайти слова, щоб зупинити.

— Хочу…

Куди вона так поспішає? Я чую подих, незвичний запах волосся, бачу, що вона є. Але що це за ліс, чому сосни кидають дивний шурхіт під ноги. А може… А може, треба йти лісом, щоб вона зрозуміла прості слова. І тоді зовсім не страшно йти вночі, ліс біжить за думками, веде за нею. Раптом вона зупиняється, повертаючи обличчя, де очі як карі озера.

Волає мегафон та стежка шурхотить-тече, бо шумлять люди. Дехто із них біжить до хвиль, уперше бачить їх — стає великим та сміливим. А ти заходиш в море, так палають смужки купальника, що відблиски збирають. Які разом зринають та пірнають серед хвиль. Нарешті — всі під сонце! Можна? Я стану спраглістю піску, щоб вмерти мовчки — і з твого тіла поглинати краплі. Ти струшуєш волосся, і я хочу потрапити під той цілющий дощ. Ти вже на пагорбі стоїш, і я — мов соняшник за сонцем.

А потім настав берег дня. На траві виступили сльози за літом, і слуги зими ще не посміли заморозити їх. Сонце віддалялось від землі. Треба набиратися сили на ще один шлях. Все-таки рік починається у вересні, а не в січні. У той день з'явилось відчуття страшної закономірності перелому.

Дерева вібрували, мов труби органа. Листя промовляло останні слова і сходило зі сцени. Сороки, як багаті замовники, оцінювали осінні ескізи. І тільки я заважаю цій гармонійній роботі, бо не хочеться бути в осені. Мене народило літо — я не зможу стати холодом, бо знаю, що буде тепло, може, й інше. А листя помирало, і в його монологах звучала фанатична віра в студений сон. Чому ж дерева не похитнули цю віру, чому не зронили краплі надії, вони ж знали, що житимуть вічно!? На другий рік вони виправдаються молодим листям. І я стаю свідком великої зради в ім'я життя.

А сосни не зважають на вітер, тут нема такої оргії всепрощення й переодягання. Вони прийняли мене за свого, бо не припинили розмови, не намагались здивувати барвами. Вони не просто росли й тримали корінням землю, щоб не розпалася, — сосни жили тут, а очима дивилися в небо.

До хати йти не хотілося. Я сідаю на темну лаву, дивлюсь, як на верхів'я дерев наколюється день, і, щоб він не розбився, від землі підіймаються сутінки.

— Чого ти тут сидиш? Боїшся йти?

— Ні. У тебе волосся пахне морем. — Ти довго дивишся мені в очі, але я не брешу.

Червінь верхів'їв швидко темніє.

Опівночі на станцію з електрички зійшла молода жінка. Дикий електросвист розбудив собак, і вони зайшлися гавкотом, погналися вздовж насипу, тільки підсліпуватий пес мовчав. Він нашорошив вуха, нюхаючи землю, пішов під кущ. Там щось форкнуло, пес потягнувся на звук і отримав по морді м'якою лапою, яка ще не навчилась випускати кігті. Пес чхнув — під кущем зашипіло, він знову ткнувся у темряву, відчув сміливе тремтіння і почав його облизувати. Потім ліг, провів вухом далекий гавкіт, позіхнув. Кошеня жалісно нявкнуло, обійшло пса, сіло біля ніг, нявкнуло сміливіше і, переступивши лапи, вмостилося коло теплого собачого живота.

Жінка обвела самотнім поглядом порожній вокзал, прислухалась, пішла вздовж колії, обгортаючи плечі хустиною. Щебінь майже не шурхотів під ногами.

Гра з вогнем

Цієї ночі Муся бачила дивний сон. На величезному згарищі багато людей займались розкопками.