Замкнене коло - Світлана Талан

Чим більше Мирослава думала про Андрія, тим дужче її гризли ревнощі. Її уява знову і знову малювала картину, де її чоловік кохається з іншою. Від таких думок вона мало не збожеволіла. Вони гризли її зсередини, як хробак точить яблуко. До повернення сина потрібно спробувати повернути Андрія за будь-яку ціну. Але як це зробити?

Мирослава рішуче набрала номер Андрія. Довго йшов виклик, але він не брав слухавку. Не хоче з нею розмовляти? Ігнорує її? Вона може бути наполегливою, і Андрій це знає. Вона натискала клавішу виклику ще раз, і ще, і так цілісіньку годину. Потому він вимкнув телефон. Мирославу це збісило. А якщо цей терміновий дзвінок стосується долі їхнього сина? Ні, Андрій так не може вчинити. Він не такий. Це його пасія сидить поруч і забороняє спілкуватися. Мирослава все одно йому додзвониться, якщо не вдень, то вночі.

Коротке текстове повідомлення про те, що абонент знову на зв’язку, надійшло на телефон Мирослави опівночі. Вона не спала, чекаючи цього моменту. Мирослава знову набрала потрібний номер і знову ніхто не брав слухавку. Вона робила спроби додзвонитися до другої години ночі, але марно. Андрієві було начхати на неї, на сина, аби була задоволена його дівка. Не вийде! Спокій скінчився! Мирослава надіслала смс: «Візьми слухавку! І нехай твоя шльондра не втручається в життя нашої родини!» Вона чекала на відповідь тридцять довгих хвилин, але відповідь не надійшла. Мирослава знову зателефонувала. Якщо вони зараз кохаються, то принаймні можна їм позаважати.

– Чого тобі треба? – зненацька почула вона у слухавці заспаний голос Андрія.

– Чому ти не відповідаєш?

– Що трапилося?

– А якби сталося якесь лихо з сином? Як тобі сповістити?

– Що з Мишком? – стривожено запитав Андрій.

– Незабаром він повертається, – повідомила Мирослава.

– Ти це хотіла сказати?

– Ні. Мені треба з тобою серйозно поговорити.

– Я слухаю.

– Не по телефону. Йдеться про долю нашої родини. Чекаю на тебе завтра о десятій ранку. Приходь сам, не здумай притягти сюди її, – сказала Мирослава та, не очікуючи відповіді, натиснула червону клавішу.

У домовлений час Андрій прийшов без запізнення.

– Добридень, – сказав він, тупцяючи біля порога.

– Проходь, – лагідно мовила Мирослава. – Не в гості ж прийшов, а до себе додому.

Андрій, ховаючи очі, зняв взуття, акуратно поставив його на поличку, на своє місце.

– Ти хотіла поговорити про щось суттєве, – нагадав він, усе ще стоячи в коридорі.

– Не на порозі ж будемо розмовляти. Проходь на кухню.

– Я не надовго…

– Я заварила каву. Ходімо вже, – мовила Мирослава.

На кухні було чисто, прибрано, стіл прикрашала біла плетена гачком серветка. Пахло смаженим м’ясом і свіжозвареною кавою.

– Я ще не снідала, – сказала Мирослава, ставлячи на стіл тарілку перед Андрієм. На ній лежав рум’янобокий, ще гарячий шматок відбивного м’яса. Від однорідної маси картопляного пюре йшла пара. Андрій не захотів сьогодні їсти зранку, тому приваблива страва змусила його черево жалісливо забурчати. Мирослава поставила таку саму тарелю перед собою, сіла навпроти.

– Їж, поки не охололо, – мовила вона, подаючи йому виделку.

Вони їли мовчки. Здавалося, не було ні сварок, ані взаємних звинувачень, ані зради. Така собі порядна сучасна родина снідає на кухні. Мирославу огорнув оманливий спокій. Вона вже подумала, що не потрібні ніякі розмови. У них усе добре. Андрій повернувся та вже нікуди не піде. Все стало на свої місця. Так і мусило статися. Повештався трохи й досить.

– Твоя кава, – Мирослава поставила на стіл філіжанку.

– Дякую, – тихо сказав Андрій, намагаючись не зустрічатися з Мирославою поглядом. Він допив каву, запитав: – Про що ти хотіла зі мною поговорити?

– Про нашу родину.

– У нас її давно вже немає.

– У нас є син. Він повертається з Москви наприкінці літа разом із майбутньою дружиною.

– Це добре. Я зберу гроші на весілля. Це все?

– Ти не думав, де вони будуть жити? – Мирослава весь час намагалася впіймати його погляд, подивитися, що кажуть його очі, але Андрій втупився в порожню філіжанку.

– У мене немає свого житла. Я залишив квартиру тобі та Мишкові.

– Андрію, досить казна-де жити. Їдьмо викупимо садибу. За літо можна буде змурувати будинок. Взимку займемося опоряджувальними роботами. Спочатку обладнаємо собі спальню, потім потихеньку візьмемося до інших кімнат. А Мишко з дружиною будуть жити в цій квартирі, – швидко, із захопленням почала Мирослава.

– Знаєш, у чому твоя біда? – запитав Андрій, дивлячись Мирославі просто у вічі. – Тобі здається, що ти піклуєшся про людей, які оточують тебе, а насправді…

– Що насправді?! – вмить скипіла Мирослава.

– Ти не чуєш нікого, крім себе, не помічаєш, ба навіть не намагаєшся почути та побачити тих, хто з тобою поруч, – спокійно сказав Андрій.

– Ти хочеш сказати, що я дбаю лише за себе?!

– Ти прагнеш досягти своєї мети, але якою ціною? Якби не твої забаганки, син жив би вдома, а не продавався б у рабство.

– Не смій так говорити! Я все роблю заради сина, заради нашого майбутнього, – Мирослава перевела дух. Уже спокійніше мовила: – Андрію, годі клеїти дурня. Показився трохи й досить. Поїхали зараз же в село, викупімо садибу…

– Славо, я пішов від тебе назавжди. Вибач і прощавай, – Андрій підвівся з-за столу. – Дякую за сніданок. Мені час іти.

– Вона чекає на тебе? – знову спалахнула Мирослава. Вона дивилася на Андрія очима здичавілої кішки.

– Так. Вона чекає на мене в автівці біля будинку, якщо тебе це турбує.

– Нехай вона згорить разом з тією автівкою! Залишайся, у нас так багато спільних планів! – Мирослава стала у дверях.

– У нас давно немає нічого спільного, – спокійно відказав Андрій. Він відсунув Мирославу від дверей, не поспішаючи взувся.

– Я її ненавиджу! – заверещала Мирослава. – Я тебе теж ненавиджу!

– Ось усе і з’ясували, – промовив Андрій.

– Ти повинен сплачувати частину кредиту, – крикнула навздогін йому Мирослава.

– Я пам’ятаю. Незабаром я віддам тобі частину боргу, але зараз не маю такої змоги, – відповів Андрій вже в під’їзді.

– Нехай вона вдавиться моїми грошима, – сказала Мирослава, зачиняючи двері.

Мирослава не витримала, виглянула у вікно. Андрій сів до червоної автівки, яка швидко зникла з двору.

Мирослава не знаходила собі місця. Чому вона зірвалася? Чому не змогла спокійно поговорити? Починалося все так добре, але вона сама все зіпсувала. Якби ж то та краля не чекала Андрія під вікном. А то привезла його, а сама чатувала під вікнами. Мирослава не помітила, як знову ревнощі забрали її в свій полон. Хотіла була зателефонувати Оксанці, поскаржитися на Андрія, але передумала. Оксана останнім часом дуже потерпала від токсикозу, тому