Замкнене коло - Світлана Талан

Мирослава вийшла на балкон, сіла на стілець. На поруччі всілися горобчики. Вони жваво поміж собою про щось перемовлялися, потім затихли, з цікавістю глянули на жінку, яка дивилася кудись мимо них.

…Мирославі знову наснилася бабуся. Ніби вона приїхала купити садибу, а там, у хаті, жевріє ледь помітне світло. Мирослава заходить до хати, а на ослінчику сидить бабуся. На столі перед нею горить свічечка, а всі стіни облуплені.

– Чому ти не засвітиш електрику? – запитала Мирослава.

– Щоб люди з вулиці не бачили цих стін, – відказує бабуся.

Мирослава миттю розводить у відрі клей, дістає шпалери.

– Я зараз, я хутко, – каже вона і починає клеїти на стіни шпалери.

Бабуся задоволено всміхнулася.

– Я знала, що ти виростеш роботящою, – мовила бабуся та почала кудись збиратися.

– Куди ти? – запитує Мирослава. – Ми ще не поговорили…

– Мені треба йти, – чи то сказала, чи зітхнула бабуся.

– Мені потрібна твоя порада. Де мені тебе шукати?

– Там само, – тихо відповідає бабуся.

– Не квапся, скажи, де, – попросила Мирослава.

– В метро, – відказала бабуся й кудись зникла.

Мирослава прокинулася. Надворі було ще темно. Їй потрібна була порада. Лише бабуся могла їй підказати, як жити далі, як повернути Андрія. Скільки вже разів Мирослава їздила електричкою, ходила вулицями, мріючи хоча б здалеку побачити рідний силует, і все дарма. А тут бабуся сама підказала, де її можна знайти. Треба дочекатися ранку, щоб спуститися в підземку і знайти бабусю. Вона й не хто інший, як тільки вона, дасть їй пораду!

50

Ірина поспішала в село до матері. Там чекала на неї мила її донечка, якій дозволили один літній місяць пожити з бабусею. Щоб не викрити себе, Ірина дала матері гроші на таксі. Тепер цілий місяць вона зможе бути поруч із донечкою. Від цієї думки щасливим щемом наповнювалося все єство Ірини. Буде можливість самій скупати свою дитину, загорнути у м’якенький махровий рушник, який вона привезла з Італії. Вона буде розчісувати чорняве м’яке волоссячко Любоньки, зробить їй красиву зачіску. Цікаво, яка зачіска їй пасуватиме? Напевне, що будь-яка, бо дівчинка дійсно напрочуд гарна. Відкрите, світле обличчя, прекрасні, зволожені чорні очі в довгих темних віях, які, попри недугу, дивилися на світ щиро, з добротою. Можна буде приміряти сукні, светрики, спіднички і футболочки, що їх Ірина прискіпливо, подовгу вибирала в італійських бутиках. І нарешті, Любонька зможе досхочу награтися лялькою з великим посагом.

В Ірини раділа, співала душа, бо все, хоча й повільно, рухалося вперед. Зовсім скоро закінчаться її митарства по всіх інстанціях. Тоді вона зможе по-справжньому вільно дихати. Андрій, що з’явився в її житті неплановано, якось несподівано, зненацька, був ніби весняний дощ. Він підтримав Ірину в нелегкий час. Вона помчала назустріч новому, незвіданому, від якого паморочилося в голові. До Андрія Ірина навіть не знала, що може бути такою п’янкою, жіночою та сексуальною. Вона цінувала кожну хвилину, яку дарував їй Андрій. До повного відчуття щастя залишався один крок, і від цієї думки, як від доброго вишумуваного вина, було млосно на душі.

Вдома на неї чекав Андрій. Він приготував обід і вже накривав стіл. Ірина вихором влетіла до кімнати, міцно притислася до чоловіка.

– Я така щаслива, така щаслива, що боюся казати про це, щоб не сполохати своє щастя, – тихо мовила вона.

– Люба, моя мила Іриночко, – Андрій пестив її волосся, вдихав приємний запах парфумів, – щастя не треба боятися, його ніхто не зможе у тебе відібрати, ним варто насолоджуватися в повній мірі.

– Боюсь, ой як я боюся, щоб ніщо його не затьмарило, – мовила Ірина, дивлячись Андрієві прямо в очі.

– Я завжди буду поруч. Я нікому не дам тебе скривдити, – запевнив він.

– Я вірю тобі, – промовила Ірина якось схвильовано. – Одне тебе прошу: не вчини зі мною, як Роман.

– Ніколи! – палко сказав Андрій, обсипаючи її обличчя хапливими поцілунками. – Ніколи!

За столом Ірина з радістю сповістила, що вона зможе бути з Любонькою цілий місяць.

– Ти не зміг би взяти на цей місяць відпустку? – запитала вона Андрія. – Ми пожили б у селі всі разом, а Любонька познайомилася б з тобою, звикла б до тебе.

– Це неможливо, – Андрій стенув плечима.

– Чому? – Ірина завмерла в очікуванні відповіді. Хоча вона й вірила Андрієві, якесь лихе передчуття холодком проповзло по спині.

– Відпустки були сплановані ще в січні. Всі йдуть на відпочинок за графіком.

– Можливо, хтось зможе помінятися з тобою? – Ірина з надією поглянула на Андрія.

– Навряд чи. Ти ж будеш приїздити сюди у справах?

– Звичайно, але ж… Мені так хотілося, щоб цей час ми всі були разом, – із присмаком розчарування мовила Ірина.

– Іринко, слід трішки зачекати. Незабаром ми зможемо бути завше разом, – Андрій підбадьорливо осміхнувся.

– Коли я заберу Любоньку, то відразу ж повезу її в Київ на операцію. Ми знову будемо окремо, – в її словах забринів сум. – Я навіть не знаю, скільки буде операцій, який час потрібен на реабілітацію. Нині у нас є нагода провести місяць разом. Спробуй узяти відпустку, прошу тебе.

– Спробую, але обіцяти не буду, щоб не стати брехуном.

– Тільки не це! – Ірина замахала руками. – Я брехнею сита по самісіньку маківку!

Цього-таки дня Андрій поїхав на роботу, але повернувся з невтішною новиною. Літні відпустки були на вагу золота. Ніхто не захотів поступитися відпочинком, бо вже мали на нього свої плани. Звичайно, Ірині ця звістка не додала оптимізму, але вона знала, що буде частенько приїжджати у місто, бо ще багато незакінчених справ. До того ж Андрій обіцяв у свої вихідні їх навідувати.

Перед від’їздом Ірина завітала до брата. Анатолія вдома не було, а ось вигляд Валентини її не на жарт стурбував.

– Ніяк не зберуся сходити на обстеження, – якось винувато відказала Валентина на зауваження Ірини.

– У тебе налиті ноги, а це означає, що в організмі не все гаразд, – мовила Ірина. – Не можна ж так ставитися до свого здоров’я.

– Наступного тижня обов’язково обстежусь.

– Я бачу, що мені треба силою тебе запхати в машину та відвезти до поліклініки, – сказала Ірина. – Домовмося, я заїду по тебе і разом поїдемо до лікарні.

Валентина погодилася. Вона відчувала, що з нею не все гаразд. У тому, що у неї є серйозна хвороба, Валентина була впевнена. Щоб не почути страшний вирок лікарів, вона відтягувала до них візит. Але, рано чи пізно, слід було дізнатися правду. Можливо, передчуття її підводило? До того