А ще я хотів сказати, що ми продали крамницю і розрахувалися з усіма боргами. Можливо, тобі боляче це чути, але іншого виходу не було. За гроші, які залишилися від продажу, я відремонтував твій подарунок – мікроавтобус. Зараз я на ньому працюю. А ще ми продали садибу у твоєму рідному селі, додали решту коштів від продажу крамниці та купили за містом дачу, гарну таку, як справжній будинок, але невеликого розміру. Там є навіть камін. Щоб тобі не було так боляче, я викопав увесь твій великий кущ мальв. Вони добре прижилися. Тепер частинка твого дитинства буде поруч зі мною. Залишилося розповісти про батька Юрка. Він сам закодувався від алкогольної залежності. Зараз, воліючи не піддаватися спокусі хильнути, він живе на нашій дачі, наглядає за нею, щоб не пограбували. Звичайно, наша садиба не така, як на твоєму ландшафтному проекті, але там є і бруковані доріжки, і багато зелені, і дзюркотливий струмок.
Молодик замовк, змахнув непрохані сльозинки, що покотилися по обличчю.
– Ні, я не плачу, матусю, бо у нас усе добре. Все налагодилося після того, як ти пішла від нас. Шкода, дуже шкода, що ти не з нами й не можеш порадіти. Я часто думаю про те, чи справді ти бачила свою бабусю в натовпі, чи то був плід твоєї уяви? Зараз я часто вдивляюся в юрбу народу на вулицях, у метро, шукаючи очима твою постать. Сьогодні мені здалося, що бачив тебе у підземці, хотів наздогнати, але зрозумів, що ти не можеш там бути. Але мене знову тягне туди, щоб бодай здалеку побачите тебе. Та чи вдасться?
Мишко поклав троянди на білий сніг, який гладенькою ковдрою вкривав могилу. Юнак поцілував портрет матері на мармурі, яка мала вигляд такий щасливий і відкритий назустріч людям…
