Замкнене коло - Світлана Талан

Юрко пішов до тамбура перекурити та заспокоїтися. Діяла заборона на паління, але можна відчинити двері буферного переходу і швиденько попихкати димом. Юркові одразу не сподобалися два молодики, які палили в тамбурі. Якісь вони були знервовані й робили різкі неприродні рухи. «Схожі на наркоманів», – подумав Юрко про цих підозрілих типів. Він відчинив двері, запалив цигарку, смачно затягнувся. Навіть крізь гуготіння колес потяга Юрко почув, як молодики поміж собою перекинулися кількома словами. Він дістав мобільний телефон, щоб подивитися, котра година.

– Брате, дай цигарку, бо вуха вже в’януть, – почув Юрко позаду себе.

Він обернувся і на мить зустрівся зі скляним поглядом незнайомця. Це була лише якась мить, бо одразу ж відчув різкий біль у лівій скроні та миттю провалився в чорну безодню…

– Прийшов до тями? – почув Юрко голос, який лунав ніби під водою. В голові шуміло й гуло. Спробував нею ворухнути – нестерпний біль віддався у все тіло. Юрко примружив очі, потім знову їх відкрив. Стало краще видно двох чоловіків у формі та жінку в білому халаті.

– Тобі вже краще? – запитала жінка.

Юрко помацав голову. Там була накладена пов’язка.

– Що зі мною? – запитав він, не впізнаючи свого голосу, що прозвучав хрипко і приглушено.

– Дякуватимеш провідниці, що вчасно навідалася в тамбур, – сказав чоловік. – А то б могли викинути з вагона і згадуй лиш, як звали. Що вони в тебе вкрали?

Юрко все згадав. Перевірив у боковій кишені, паспорт лежав на місці. Поліз до кишені джинсів, грошей не було, мобільника – теж. Аж задзвеніло у голові, коли згадав про сховані коштовності. Непомітно помацав передпліччя. Все було на місці. Від серця трохи відлягло.

– Пропали гроші та мобільний телефон, – сказав він.

– Багато грошей віз? – запитав один із чоловіків.

– Тисяча гривень із хвостиком.

– Пред’яви, будь ласка, паспорт, – мовив чоловік.

У Юрка похололо все всередині. Він не зміг погамувати хвилювання. Коли діставав паспорт, його руки дрібно тремтіли. Це не сховалося від досвідченого ока митника. Чоловік узяв у руки посвідчення особи, одним пальцем щось набрав на клавіатурі комп’ютера.

– То ти, юначе, невиїзний? – запитав чоловік.

– Так, – мовив Юрко, похнюпивши голову.

– Тікав від правосуддя, значить?

– Ні, бо я нічого не скоїв.

– Звичайно! Де ти бачив справжнього злодія? Усі вони невинні, – з іронією мовив митник. – Тебе підозрюють у пограбуванні. Доведеться обшукати.

Той, що сидів за столом, кивнув іншому. Молодшому чоловікові не довелося довго шукати. Вправними завченими рухами він швидко обмацав Юрка, змусив зняти куртку.

– А ось і вкрадені коштовності знайшлися, – мовив чоловік, знімаючи з руки Юрка резинку.

– Я нічого не крав, – почав був Юрко, але враз зрозумів, що весь його хитрий план луснув, мов мильна бульбашка. Тепер він не зможе допомогти Мишкові, а його син помре. Друг вирішить, що він просто брехун. Марно Мишко сподівався на допомогу Юрка. Це була його єдина надія. А він «пообіцяв, наплів три мішки гречаної вовни, й ті неповні», – так подумає Мишко про нього. Він дійсно мав намір допомогти, але невдача наздогнала його і тут, на митниці, наздогнала й завадила втілити план. Треба хоча б попередити Мишка, щоб не чекав даремно. Юрко вже розкрив рота, щоб попрохати про дозвіл зробити дзвінок, але вчасно згадав, що не знає номер Мишкового телефону, бо вкрали його телефон. У відчаї Юрко обхопив голову руками. Боліла не лише голова, а й душа…

Опинившись у СІЗО за місцем проживання, Юрко випросив дозвіл на один дзвінок.

– Я в СІЗО, – сказав він Ірині. – Виручай, мені потрібен адвокат.

Сказав та одразу ж повісив слухавку. Не хотілося слухати докори Ірини, бо на душі й так було зле та хробаком гризло зсередини почуття провини перед Мишком.

64

Мирослава вкотре перерахувала гроші в шкатулці. Якщо так надалі підуть справи, то за кілька місяців їй не буде чим сплачувати кредит. Увесь час ішли нестачі, наймані працівники змінювались, але їм на зміну приходили не кращі. Мирослава впадала у паніку, коли згадувала про повернення сина. Мишко поїхав на заробітки, щоб виправити ситуацію, а коли повернеться, то дізнається, що справи тут ще гірші, ніж були. Мирослава металася в пошуках виходу. Треба було ухвалити якесь важливе рішення. Воно мусило змінити ситуацію на ліпше. Сподіватися на ініціативу Андрія вона не могла, бо той так і залишився ходячою тінню. Оксана теж не змогла нічого порадити. Отже, вона має вирішити щось самостійно.

Вночі Мирослава сіла за підрахунки. До ранку вона списала стоси паперу, але вихід знайшла. По-перше, вона пішла до банку та написала заяву з проханням реструктурувати кредит. Причину вказала таку: «У зв’язку з тим, що останнім часом були недобросовісні наймані працівники, які зробили велику нестачу в крамниці». До такого пояснення додала кілька пояснювальних записок продавчинь, актів і розписок. Звичайно, про всі нестачі вона не могла зізнатися, бо тоді банк не піде їй назустріч.

– Не можу вам нічого гарантувати, – сказав працівник банку. – Але ми розглянемо вашу заяву найближчим часом.

«Принаймні дав надію», – подумала Мирослава.

Далі вона пішла до другого банку вже з текою готових документів. Там вона написала заяву з проханням дати їй кредит. Мирослава просила не дуже велику суму, щоб не вимагали задаток, але поручителя все одно треба було знайти. Вона подякувала та запевнила, що на днях приведе поручителя. Задоволена, вона пішла додому. Згідно з її розрахунками сума щомісячних платежів за основним кредитом повинна значно зменшитися. Новий кредит дасть змогу наповнити потрібним крамом крамницю і до зими звести фундамент, стіни і дах будиночка. Взимку можна буде братися до внутрішніх робіт. Одну продавчиню вона звільнить, бо буде сама працювати. Мишко відремонтує мікроавтобус, доставлятиме продукти й таксуватиме. Навіть ці два кредити разом будуть за сумою менші, ніж один, який є зараз.

Мирослава так поринула у власні думки, що ледь не проїхала свою зупинку. Виходячи з електрички останньою, вона подумала, як зробити так, щоб усе вийшло, як задумала.

– Продай своє нещастя – і все вийде! – чи то причулося їй, чи насправді хтось мовив позаду неї.

Мирослава ледь устигла вискочити з вагона, як за нею одразу ж зачинилися двері електрички. У вагоні вона встигла помітити бабусю, котра там стояла, притулившись спиною до дверей.

– Зачекай! – у розпачі крикнула Мирослава, але її голос заглушив гуркіт електрички, яка швидко набрала розгін і зникла в тунелі.

Мирослава ледь не розплакалася.