Замкнене коло - Світлана Талан

– Мене звати Олександр Васильович, як Суворова. Це на той випадок, щоб не забув, – сказав той. – Прізвище, ім’я, по батькові, дата і місце народження…

Юрко механічно відповідав на запитання. Він гадав, що зараз розповість про те, як бачив чоловіка, що тікав, і його відпустять. Сталася прикра помилка, його сплутали з грабіжником і зараз у всьому розберуться.

– Хлопче, у тебе великі неприємності, – сказав слідчий. – Раджу в усьому одразу зізнатися.

– Я нічого не грабував, – спокійно сказав Юрко.

– Вуличні камери спостереження зафіксували, що ти кілька днів щось видивлявся в ювелірці. Планував пограбування?

– Та ні ж бо!

– Тоді розкажи мені, що ти робив кілька днів поспіль біля ювелірки «Гранат».

– Я стежив за дівчиною.

– Чому?

– Вона мені сподобалась, і я вирішив дізнатися, де вона працює.

– Ти був з нею знайомий?

– Ні.

– За якою саме дівчиною ти стежив?

– За Маргаритою… – промовив Юрко та затнувся – він називав її подумки цим ім’ям.

– Виходить, що ти не був з нею знайомий, а ім’я її знаєш? – Олександр Васильович прошивав його очима. – Запам’ятай, мене, старого горобця, на полові не обдуриш.

– Я сам вигадав це ім’я.

– У «Гранаті» дійсно працює бухгалтером дівчина Маргарита. Зранку ви вдвох підійшли до ювелірки. Вона твоя спільниця?

– Ні! Я не йшов з нею, я лише слідом крався. Ми не знайомі й жодним словом ніколи не перекинулися. Ви повинні мене вислухати, щоб усе зрозуміти, – Юрко сказав це так щиро, що слідчий на мить засумнівався у причетності юнака до пограбування. Занадто він м’якотілий, щоб скоїти такий зухвалий злочин серед білого дня. Можливо, треба вислухати і перевірити його версію?

– Розповідай, – сказав слідчий і додав: – Усе по черзі та без брехні, бо в мене мало часу, щоб слухати казки.

Звичайно ж Юрко не зізнався, чому підглядав у вікна дівчини. Він розповів, як дивився в бінокль на протилежний будинок, як помітив дівчину і вигадав їй ім’я, як не раз намагався дізнатися, де та працює. Він розказав, як його збив з ніг чоловік, що тікав від охоронців. Про схований браслет він промовчав, бо зметикував, якщо знайдуть прикрасу, одразу ж впаде на нього підозра.

– Ми перевіримо твої покази, – слідчий коротко підбив підсумок розповіді Юрка.

– Ви мене відпускаєте?

– Ти затриманий на три доби.

– Я не можу! У мене вдома лежить недужа мати, вона тяжко хвора, навіть не встає з ліжка.

– Там була якась жінка. Хто вона?

– Сестра мого батька.

– То нехай вона догляне матір, а ти, якщо сказав правду, повернешся додому за три доби. Відведіть його, – дав наказ слідчий, щоб не чути потік прохань відпустити.

На третій день Юрко знов був у кімнаті Олександра Васильовича. Слідчий стояв до нього спиною, дивився у вікно.

– Зараз, хлопче, підпишеш розписку про невиїзд. Ти не маєш права покидати місце проживання, доки буде йти слідство.

– І я зможу піти додому? – з радістю запитав Юрко.

– Підписав? – замість відповіді спитав слідчий.

– Так. Я вільний? Можна йти?

– Іди, хлопче, додому, – сказав Олександр Васильович, знову повернувшись до вікна. – У тебе померла мати.

59

Вранці Андрій прийшов з нічної зміни та сповістив Мирославі сумну звістку про смерть Валентини. Мирослава одразу ж зблідла, закотила очі, її тіло обм’якло. Андрій ледь устиг підтримати її, щоб не впала додолу. Він збризнув обличчя дружини холодною водою, розтер скроні.

– Ти… Ти не помилився? – спитала Мирослава, зробивши кілька ковтків води з барбовалом.

– Юрко телефонував мені ще вчора ввечері.

– Не може бути, – тихо мовила Мирослава.

– Валентина була тяжко хвора, ти ж знаєш. Заспокойся і збирайся, підемо на похорон.

– Ні! – мимоволі скрикнула Мирослава.

– Та що з тобою коїться?

– Я не можу… Я нікуди не піду.

– Не розумію тебе. Юрко – твій молочний син, ти мусиш підтримати його. Анатолій пиячить, тож треба допомогти хлопцю.

– Я не піду, бо… Я просто не можу піти.

– Але чому?! Не доведи Господи, трапитися біді в нашій родині, Юрко перший прийшов би на допомогу, – Андрій знервовано заходив по кімнаті. – Він ліпший друг нашого сина, а ти… Ти можеш мені пояснити, що з тобою?

– Не можу, вибач, – Мирослава опустила голову. – Йди сам.

– Що я скажу Юркові? Як подивлюся йому в очі?

– Скажи, що мені зле. Скажи, що я занедужала. Врешті-решт, можеш сказати, що я померла! – істерично скрикнула Мирослава. – Що хочеш кажи, але я не піду!

– Ти поводишся, як остання… – Андрій не доказав, гучно грюкнув дверима і пішов.

Мирослава деякий час перебувала у прострації. Вона заклякла в одній позі й так довгенько просиділа. Чомусь згадався пологовий будинок, у якому вона та Валентина лежали в одній палаті. Валентина була тихою сільською дівчиною, котра мужньо терпіла перейми в той час, як Мирослава від болю волала на весь пологовий будинок. Валентина світилася неприхованою радістю, коли вперше взяла на руки свого первістка, приклала до грудей. А вже на другий день у неї чомусь не стало молока. Мирослава сама запропонувала погодувати її немовля. Вона приклала до однієї груді білявого хлопчика Валентини, до другої – чорнявого, свого Михайлика. Відтоді вони почали спілкуватися. Спочатку родинами збиралися на всі свята, згодом почали зустрічатися рідше. Валентина завжди була тихою, малоговірковою і працьовитою. Жила тихо й померла тихо.

Мирославі боляче було згадувати той день, коли вона разом із цукерками продала Юркові своє нещастя. Вона не хотіла цього робити, все сталося випадково.

Іноді один випадок може змінити все життя. Як тепер їй жити з такою провиною перед Юрком? Забути? Не згадувати? Маячня. Не можна продати нещастя, мов якусь річ. Це просто збіг обставин. Андрій повернувся до неї, але це ще не доказ того, що подіяла порада бабусі продати нещастя. Треба заспокоїтися та жити далі. Життя не зупинилося для неї, воно триває.

Від несподіваного дзвінка мобільника Мирослава здригнулася всім тілом. Схопила телефон із забобонним страхом. Чомусь здалося, що зараз вона почує у слухавці голос Валентини: «Як ти могла?» Мирославу ніби обсипали жаристим вугіллям. Вона побачила, що дзвонить Мишко, зробила кілька глибоких вдихів і видихів та лише тоді сказала:

– Добридень, синку.

– Мамо, привіт. Як твої справи? – запитав син.

– Померла мати Юрка, – підупалим голосом сповістила Мирослава.

– Як померла?! Коли?

– Учора ввечері. Сьогодні похорон.

– Чому вона померла?

– Валентина тяжко хворіла. У неї був цироз печінки.

– Я з Юрком розмовляв днів десять тому, він казав, що мама недужа, але щоб таке трапилося… А я якраз збирався йому телефонувати.

– Не зараз, синку. Подзвониш завтра десь опівдні, бо зранку всі підуть