Замкнене коло - Світлана Талан
– Давно у тебе почалися негаразди в житті? – Мирослава тихо повторила питання. – Коли я тебе останній раз бачила, то мені здалося, що у тебе все добре. Ти був веселий і щасливий.
– Так. Саме тоді й почалися нещастя. Того дня в мами виявили тяжку хворобу печінки, і все пішло-поїхало…
У Мирослави з рук вислизнула чашка, жалісливо дзенькнула на кахельній плитці долівки, розсипалася на дрібні скалки.
– Я сам, – Юрко кинувся збирати друзки. Він не помітив, як спала з лиця Мирослава, як хлюпнула собі в обличчя холодної води з-під крана.
– Що мені робити далі, тітко Мирославо? – запитав хлопець, дивлячись їй у вічі.
– Я спробую знайти тобі роботу, – відповіла вона, витримавши погляд Юрка.
– Я вам так вдячний! Як би не ви…
– Не треба, Юрчику, благаю, – видавила з себе жінка. – У житті не буває суцільної чорної смуги, – продовжила вона чужими словами. – Життя різнобарвне, кольорове, за чорною смугою обов’язково настане біла.
– Дякую вам за підтримку.
Мирослава мовчки кивнула й ледь-ледь осміхнулася, щоб підбадьорити Юрка.
Ввечері Юрко зварив матері бульйон з курки, яку привезла Ірина з села. Мати зробила кілька ковтків і почала блювати. Хлопець знайшов номер лікаря, який йому про всяк випадок залишила Ірина. Лікар порадив купити ліки і зробити матері укол, який мав зупинити нудоту. Юрко відкрив шухляду, де Ірина залишала гроші. Там було порожньо! Юрко одразу зрозумів, чия то робота. Але не було часу на міркування. Він позичив у сусідки гроші та помчав до найближчої аптеки. Юрко сам зробив матері укол, і вже за кілька хвилин мати перестала блювати. Він напоїв її теплим трав’яним чаєм, потім дав ліки на ніч. Юрко пішов з кімнати лише тоді, коли мати заснула.
Він дочекався батька, котрий повернувся об одинадцятій годині вечора. Той ледь тримався на ногах. Юрко силоміць затягнув його до своєї кімнати, штовхнув на диван. Батько гепнувся, ніби мішок з половою.
– Де гроші, які залишила Ірина? – запитав він батька.
– Які… гик-к… гроші? – батько дихнув перегаром.
– Ти знаєш які! То були гроші матері на ліки. Як ти міг?! Як у тебе піднялася рука?
– Я не брав! – вирячив очі батько.
– Якби не хвора мати, я б тебе зараз задушив своїми руками! – прошипів зі злістю Юрко. – Де ти був? З ким пропив мамині ліки?
– У Романа. Я навідав свого родича, випили по маленькій за здоров’я Валюші.
– Якщо завтра вранці не буде грошей на місці – я тебе вб’ю.
– І де ж я їх візьму… гик-к… завтра? З зарплатні віддам.
– Бери, де хочеш, але завтра додому без грошей краще не приходь! – Юрко сказав так суворо, що батько злякався.
– Я… Я спробую…
– Спробуй. І не думай, що сховаєшся в Романа, бо дістанеться й йому!
– Ти не посмієш здійняти руку на рідного батька, – невпевнено пробелькотів Анатолій.
– Завтра побачимо. Мені втрачати нічого.
Юрко чув, як батько вийшов у коридор, через щось перечепився та впав. За кілька хвилин звідти долинуло гучне хропіння.
55
Минали дні. Мирослава марно сподівалася на поліпшення стосунків з Андрієм. Він залишався таким же сумним, байдужим і мовчазним. Вона хотіла, щоб чоловік був поруч. Ціною нещастя молочного сина досягла вона бажаного. Чи була її забаганка варта біди, яка звалилася на Юрка? Мирослава намагалася не думати про ту дорогу ціну, якою дістався їй чоловік. Андрій був поряд, але це був не той Андрій, якого вона втратила. Поруч із нею була зневірена у майбутньому людина. Здавалося, з нього вийняли душу, залишилася сама оболонка, яка не здатна співчувати, кохати, радіти кожному новому дню. Марно вона щодня готувала щось смачненьке для Андрія. Він їв мовчки, ніби не бачив, що в тарелі, не відчував смаку. Завжди казав «дякую» і йшов спати. Одного разу Мирослава поклала перед ним у тарілку розморожені, але не зварені пельмені. Андрій з’їв їх мовчки, нічого не помітивши, подякував і пішов. Мирослава зрозуміла, що він вже не живе, а існує. Після цього вона більше не намагалася щось змінити в їхніх взаєминах. Із жахом помічала, що кожен новий день забирає щось із її душі, спустошує її. Майбутнього з Андрієм вона не бачила. Якось, зустрівшись із Оксанкою, Мирослава сказала, що живе поряд не з людиною, а з роботом, який навіть не перевдягне сорочку, якщо йому не нагадати. Оксана довго думала, а потім пояснила, що душа Андрія зосталася з тією жінкою, яку він покинув.
– Що ж тепер мені робити?! – у розпачі запитала Мирослава.
– Пам’ятаєш нашу розмову? – мовила Оксана. – Я намагалася тобі довести, що ти не кохаєш Андрія…
– І що в мене вірус ревнощів, – скептично додала Мирослава.
– Він як людина тобі не був потрібний. Ти хотіла володіти ним як річчю – це сталося. Бери, володій, він тепер твій. Та чи потрібен він тобі, коли в нього вмерла душа? Він кохає ту жінку до цього часу. Відпусти його, він теж має право на щастя.
– А я?! Як же я? Я теж хочу бути щасливою! – вибухнула Мирослава.
– Тоді будь такою, – сказала Оксанка й додала: – Вибач, якщо зможеш.
– Зможу! Я буду щасливою! – викрикнула Мирослава.
– Ти дуже змінилась останнім часом, – зауважила Оксана, – іноді я не вірю, що зі мною поруч та сама Мирослава, що була колись.
– Так, я не така, як раніше. Я хочу змінити все своє життя. І я доб’юся свого рано чи пізно!
– Шлях до щастя не завжди прокладається ліктями, – сказала Оксана, – по життю кожен вибирає собі дорогу. Іноді підеш не тим шляхом, звернеш не на ту стежку, і все піде не так, як бажається. Головне – вчасно це зрозуміти, зробити висновки, доки не пізно, і піти далі своєю дорогою, не заважаючи іншим.
– Я знаю інше, – твердо сказала Мирослава. Так говорять люди, коли впевнені в своїй правоті. – Життя інколи схоже на хижака. Воно може роздерти на шматки тих, хто не вміє дати відсіч або принаймні не здатен сприйняти умови хижацької зграї.
– Я не згодна, але не буду з тобою сперечатися. Краще припинімо цю розмову, бо посваримося.
Подруги того дня розпрощалися не в доброму гуморі. Кожна з них залишилася при своїй думці. Після цієї розмови вони не телефонували одна одній цілий тиждень. Оксана обізвалася першою.
