Замкнене коло - Світлана Талан

– Не треба, синку, – жінка попестила його голову слабкою рукою. – Пообіцяй мені, що ти не проп’єш ці речі, як твій батько, що ти ніколи не станеш п’яничкою.

– Обіцяю, мамо, – крізь сльози видавив Юрко.

Юрко забрав вузлика і довго ходив по кімнаті, підшукуючи підхожу схованку. Але хай де він сховає, батько знайде, бо такі люди носом чують горілку та гроші на неї. Тоді Юрко знайшов порожню коробку, напхав туди газет, а в середину поклав мамині коштовності. Зверху коробку обклеїв скотчем. Увечері він віддав пакунок Ірині, попрохавши її передати в село бабуні на зберігання…

Ще кілька днів Юрко намагався простежити за Маргаритою, але та зникала у нього під носом. Заінтригований, він вже почав думати, що дівчина з ним грається. Але чому? Що це за гра? Дійсно, куди вона зникає?

57

Неприємності сипалися на голову Мирослави, ніби відкрилася скринька Пандори – вмістилище нещасть, зла, лиха. У крамниці йшли нестачі в тисячі гривень. Дарма Мирослава оббивала пороги судів, міліції, прокуратури. Довести провину продавчинь було майже неможливо. Судді та прокурори так на неї тисли, що вона ладна була забрати свої папери й бігти з цих закладів світ за очі, бо там не бажали допомогти, навіть звинувачували в тому, що обмовляє найманих працівників і хоче з цього мати свій зиск. Мирославу обурювала така несправедливість, але чим вона могла зарадити? Вона вирішила, що треба діяти самостійно, а не чекати допомоги від карних структур. Одного вечора Мирослава з Андрієм пішли додому до однієї продавчині, яка написала розписку, що вона погоджується з нестачею й зобов’язується повернути гроші у вказаний строк. Та відчинила їм двері.

– Що вам від мене потрібно? – зухвало спитала продавчиня.

– Ти обіцяла мені повернути сьогодні гроші, – нагадала Мирослава, – ось твоя розписка.

З кімнати вийшли незнайомі чоловік і жінка.

– Це вона вимагає у тебе гроші? – запитав чоловік, кивнувши головою у бік Мирослави.

– Так, – продавчиня нахабно посміхнулася. – Гроші, яких я не брала. Вона підставила мене.

– Тоді викликай негайно міліцію, – порадив чоловік.

Такого нахабства Мирослава не чекала.

– Ти! Як ти смієш?! Я до тебе по-людськи, по-доброму, а ти… – скипіла Мирослава від обурення. – Щоб завтра ж гроші були на місці! О дев’ятій ранку! А то…

– Що мені буде?

– Тоді побачиш сама!

– Ти мені погрожуєш? – продавчиня іронічно посміхалася.

– Вважай, як хочеш, я не відчеплюся від тебе доти, доки ти не повернеш борг!

Мирослава грюкнула дверима і вискочила, мов обпечена.

– Ти диви яка хамка! – вона не могла ніяк заспокоїтися. – Поводиться так, ніби не вона мене, а я її обікрала! Поверне, ще й як поверне борг!

– Не поверне, – тихо мовив Андрій.

– Звичайно, не поверне, якщо ти й надалі будеш стояти позаду мене мов бовдур! Чому мовчав як риба?

– А що я міг сказати?

– Сказав би щось по-чоловічому! А то я сперечаюся з ними, а ти сховався за моєю спиною, – дорікнула Мирослава.

– Я працюю на заводі. Вибач, я ніколи не займався рекетом.

– Це й погано! – спересердя кинула жінка. – Ти – ганчірка, а не чоловік!

– Так, тут я з тобою згодний, я – ганчірка, я – не чоловік, – стиха промовив Андрій. Мирослава навіть не помітила, скільки туги було в його словах!

– Шкода, що зараз не «лихі дев’яності», а то швидко повернули б вкрадене, – не вгавала Мирослава, але Андрій вже не чув її.

Наступного дня Мирославу викликали до прокуратури.

– Мені йти з тобою? – запитав Андрій.

– Навіщо? Все одно з тебе ніякого пуття, – сказала вона, – лише хвостом теліпаєшся позаду…

Як з’ясувалося, продавчиня звернулася до прокуратури із заявою про здирництво з боку Мирослави. У неї навіть були свідки. Мирослава показала розписку, на що прокурор сказав, що у заяві написано, що Мирослава Ігнатівна шляхом погроз, під тиском змусила невинну продавчиню написати розписку. Мирослава нервово розсміялася.

– Дарма смієтеся, – зупинив її прокурор. – Не місце жартам, бо вам загрожує стаття.

– Мені?! Стаття? За що? – Мирослава здивувалася.

– За здирництво.

Коли Мирослава зрозуміла, що їй дійсно не до сміху, почала розповідати про свої кредити, про тяжку працю, про постійні нестачі в крамниці. Вона хотіла достукатися до серця людини в дорогому шкіряному кріслі, але марно. Він зробив свій висновок:

– Мені все зрозуміло. Ви застрягли в кредитах, у вас постійно змінюються наймані працівники через нестачі. Чи не дивно це? Я тепер розумію тих людей, які мали нещастя у вас працювати. Знаю я таких людей, як ви. Через підстави та погрози ви змушуєте жінок, які працювали на вас за копійки, писати розписки про нестачу, а потім наживаєтеся на їхніх грошах. Я караю таких здирників, нещадно караю і буду карати надалі!

– Я… Я – чесна людина, – почала Мирослава, відчуваючи, що світ навколо неї захитався.

Можливо, ці тортури тривали б ще довго, якби Мирослава не поклала на стіл стодоларову купюру, яка миттю зникла у шухляді столу прокурора. Жінка вийшла на вулицю. Стояла неймовірна спека. Їй забракло повітря, перед очима потемніло. З останньої сили вона дістала телефон, викликала таксі. Додому не поїхала, вже за двадцять хвилин сиділа на кухні в квартирі подруги.

– Мене виставили злочинницею, – обурено сказала Мирослава. – Я ніколи за все своє життя не взяла чужої копійки!

– Забудь про цю розмову, – порадила Оксана, – ти ж знаєш, що вся наша правоохоронна система недосконала. Хто добирається до влади, вважає, що вона дана йому на те, щоб наживатися та брати хабарі. Для них гроші – і цар, і Бог. Але багатство не завжди можна виміряти грошима.

– Воно-то так, – зітхнула Мирослава. – Проте без грошей нікуди.

– Так, – мовила Оксана, – гроші всемогутні, але й згубні та мстиві. Вони завжди бажані, такі жадані, однак мають підводні камені. Вони можуть привести людину не тільки до багатства, а й до шибениці.

Подруги довго мовчали. Кожна з них думала про своє.

– Щоранку я перераховую свої заощадження, – почала Мирослава. – Вони з кожним наступним днем зменшуються. Мені доводиться витрачати ті гроші з кредиту, які мали б піти на зведення будинку.

– Справи дійсно кепські?

– Ти навіть не уявляєш, наскільки. Мені весь час доводиться з тих заощаджень сплачувати кредити, бо в крамниці постійні нестачі, ніби пороблено. Вже півміста знає, що у мене працюють самі злодійки та крадії. Одна моя знайома сказала, і я з нею повністю згодна: «Немає професії продавець, є професія продавець-аферист». Я не зізнаюсь ані Мишку, ані Андрієві, що гроші тануть. Ще трішки –