Замкнене коло - Світлана Талан

56

Юркові нарешті поталанило. Він знайшов роботу вантажника на гуртовому ринку. Зарплатня не та, що хотілося, але вже ліпше синиця в жмені, ніж журавель у небі. Його влаштовувало те, що працював він у нічні зміни. Матері ставало чимдалі гірше. Їй бракувало сили хоча б підвестися з ліжка. Вона згасала з кожним днем, згорала, як воскова свічка. Вдень з нею був Юрко. Батько так запив, що його звільнили з роботи. Він перебрався до Романа та Зої, а вдома з’являвся лише для того, щоб поцупити якусь річ і виміняти її на пляшку самогону. На ніч до Валентини приїздила Ірина. Швидко й непомітно минув місяць, коли Любонька жила з нею. По тому довелося відвезти дівчинку до інтернату. Бідна дитина! Як їй не хотілося туди повертатися! В Ірини ледь серце не вискочило з грудей, коли вона відвозила доньку. Любонька всю дорогу гірко плакала, а Ірина запевняла її, що залишилося потерпіти ще трішечки. І лише коли вона запевнила доньку, що забере її з інтернату до нового навчального року, дитина заспокоїлася. Повернувшись додому, Ірина перевірила свої заощадження і з жахом зрозуміла, що так тяжко зароблені на чужині гроші тануть, як весняний сніг. Уже зараз було ясно, що бракує коштів на всі операції доньки. Частину грошей вона вимушена була віддати Романові, послуги адвоката теж коштували недешево. Зараз вона допомагала Валентині. Ірина просто не могла залишити жінку помирати без грошей на ліки та знеболювальне. Поміркувавши, вона вирішила, що на крайній випадок попросить матеріальної допомоги у Даріо. Якщо не вийде, то… Тоді буде видно, що робити, а зараз Валентина ніяк не зможе обійтися без її допомоги.

…Тепер, коли Юрко почав працювати ночами, він не міг спостерігати за Маргаритою, яка досі жила сама. Перші тижні без «вечірніх побачень» з нею Юрко не сумував. Потім бажання побачити Маргариту стало причепливою ідеєю. Юрко весь час думав про неї, уявляв, як вона не поспішає повертатися додому, бо там ніхто на неї не чекає. Вона заходить до квартири, кидає сумку на тумбочку, заглядає у люстерко на стіні. Вона завжди так чинить, коли повертається додому. Напевне, цей знавецький погляд – суто жіночий (чи добрий я маю вигляд?). Маргарита перевдягається, щось готує на кухні. Юрко вже знав, що дівчина вечеряє салатами. Цікаво, чи вона в такий спосіб береже свій тоненький стан, чи є вегетаріанкою? Як завжди після вечері Маргарита приймає душ, потім знімає халата, напевне, щоб він не просякнув тютюновим димом, стає біля вікна й палить цигарку. Вечір закінчується читанням книжки. Так вона рятується від самотності? Чи хоче знайти в книжках таке кохання, про яке мріє?

Юрко зрозумів, що саме ця дівчина йому потрібна. Він звик до неї, вона його збуджувала на відстані, нарешті, вона йому дуже подобалася. Юрко не знав, чи сприйме вона його, чи сподобається він Маргариті, але в таємному сховищі своєї душі плекав надію, що саме Маргарита зможе прийняти його таким, яким він є насправді.

Вночі, завантажуючи автівку ящиками з екзотичними фруктами, він подумав, що треба нарешті вже дізнатися, де вона працює. Він звільнився о шостій ранку, а вже за чверть сьома чекав Маргариту біля підземного переходу. Вона пройшла повз Юрка легкою ходою. «Цок-цок-цок!» – процокали її високі підбори вниз по сходах. Юрко рушив слідом за нею. Дівчина не пішла в метро, а піднялася сходами, щоб вийти на протилежну вулицю. Юрко не відставав від неї. Маргарита зупинилася, зустрівши знайому. Дівчата почали про щось жваво розмовляти, а Юркові довелося відвернутися та втупитись у вітрину газетного кіоску. Він лише на мить зупинив свій погляд на газеті «Наше місто», а коли повернув голову, Маргарити вже не було. Проте від зупинки від’їхала маршрутка. Дівчина могла сісти в неї або ж зайти до дверей якогось приміщення. Але якого саме? Весь перший поверх будинку займали різні крамниці та організації. Юрко пройшов повз них. Тут були і ювелірний салон «Гранат», і перукарня, і аптека, і весільний салон «Надія», і безліч крамниць. Позазиравши у вікна, він ніде не помітив Маргариту. Юрко повернувся, ще раз, про всяк випадок, пройшовся біля приміщення ювелірного салону, непомітно кинув погляд усередину. На якусь мить йому здалося, що там промайнула постать Маргарити. Нічого не залишалося, як іти додому. Там на нього чекала Ірина.

– Як мама сьогодні? – запитав Юрко.

– Не дуже, – стиха мовила Ірина. – Вночі я сама змушена була зробити укол. Хотіла викликати «швидку», але вона наполягла на тому, щоб я вколола сама, хоча до цього я ні разу не робила уколи. Валентина у своєму дусі. «Навіщо зайвий раз відволікати лікарів від роботи, – каже мені, – можливо, зараз вони врятують чиєсь життя, а мені вже поспішати нікуди». Я зварила їй попоїсти і тобі теж.

– Дякую, – сумно сказав Юрко.

Ірина пішла, а Юрко зайшов до кімнати батьків. Стояв тривкий запах ліків, хоча вікно було прочинене, а вітер роздував вітрилами голубі фіранки.

– Синку, ти прийшов? – тихо запитала мати.

– А я гадав, що ти спиш. Як ти, мамо? – Юрко сів на краєчок ліжка, поправив ковдру.

– Можна б і гірше, та вже нікуди, – гірко пожартувала жінка.

– Нічого, незабаром одужаєш, і тоді я вже тебе не відпущу на роботу, – бадьоро сказав Юрко. – Їсти будемо?

– Ти снідай, а я поки що не хочу. Мені треба з тобою поговорити.

– Я слухаю.

Жінка тремтячими пальцями зняла з себе сережки, які їй подарувала Ірина.

– Відкрий, будь ласка, шафу, де лежить моя білизна, – попрохала жінка.

– Знайшов.

– Тепер просунь руку під білизну, там має бути маленький вузлик. Дістань його та подай мені.

Юрко віддав матері щось зав’язане в носовичок.

– Розв’яжи мені вузол, бо пальці потерпли, не хочуть слухатися, – сказала жінка.

– Тримай.

– Ось це, – мати розгорнула вузлик, де були золоті прикраси, – мої з Анатолієм заручні обручки. Я кладу сюди ж подарунок Ірини. – Мати поклала сережки. – Вони дорого коштують. Якби я знала це, то не прийняла б такий подарунок. Я хочу, щоб ти забрав усе це собі. Сховай від батька у надійне місце, бо все одно проп’є.

– Я не візьму твоїх коштовностей!

– Це моє прохання, – Валентина запнулася, мало не сказавши «останнє». – Більше коштовностей у мене немає, але може так статися, що вони знадобляться у скрутну хвилину, тож не шкодуй їх. Головне, щоб вони пішли на добре діло.

– Мамо, – Юрко не стримався. Він сів на долівку біля ліжка матері, уткнувся лицем у