Замкнене коло - Світлана Талан

– Як смачно! – сказала вона. – Я ще ніколи таке смачне не їла.

– Незабаром я заберу тебе, і ми будемо готувати не тільки шашлики, а й барбекю, а ще запечемо велику рибину у фользі.

– Мамочко, ти рибу впіймаєш у цій річці? – запитала дівчинка, розмазуючи навколо рота дрібку сажі від підгорілого шматка м’яса.

– А ось цього я не обіцяю, – засміялася Ірина, подаючи доньці рушник. – Напевне, я куплю рибу на базарі.

– А твій друг дядько Андрій зможе піймати рибу вудкою? До речі, де він? Ти казала, що він має приїхати, щоб зі мною познайомитися.

– У нього сьогодні важливі справи, – сказала Ірина. – Дати ще хлібчика?

Мати виразно подивилася на Ірину. Вона помітила хвилювання доньки. Щоб не чула дитина, запитала:

– Дійсно, де ж твій Андрій?

– Не знаю, – похитала головою Ірина, – він мені обіцяв, але не телефонує, не бере слухавку. Нічого не розумію.

– Ой доню, доню, – зітхнула мати, – довірлива ти дуже.

– Мамо, я йому вірю, – відповіла Ірина. – Якщо не приїхав, то є на те причина. Завтра поїду та все дізнаюся.

…Ірина зайшла в кімнату, яку винаймала з Андрієм, і все зрозуміла. Ніби щось обірвалося всередині, коли побачила, що зникли його речі. Вона підійшла до столу, де білів аркуш паперу, на якому лежала ручка. Тремтливою рукою взяла аркуш, прочитала: «Моя люба, найдорожча, кохана Іринко! Ти була в моєму житті відсвіжним весняним дощем. Ти влила в мене жагу до життя, з тобою я пізнав справжнє неземне кохання. Таке буває лише раз в житті, і я тобі вдячний за це почуття. Я пам’ятаю кожен день, кожну хвилину, яку провів разом з тобою. Проте зараз я змушений піти. Мені нелегко зробити такий крок, але я мушу повернутися до Мирослави. З нею ми прожили не один рік. Було б підло з мого боку кинути її напризволяще у скрутну хвилину. Зараз їй так тяжко, що вона не в змозі обійтися без моєї допомоги. Вибач, що не сказав тобі все це віч-на-віч. Напевне, я боягуз, бо не зміг подивитися тобі в очі. Я не вартий тебе. Ти така щира, чиста, свіжа. Якщо зможеш, пробач. Сподіваюся, що важкі часи минуть, і ми знову будемо разом. Цілую. Андрій».

Ірина ще раз прочитала написане. Вона не могла повірити, що Андрій так ницо з нею вчинив. Він такий самий зрадник, як і Роман. Чим же вона завинила, що з нею так жорстоко поводяться? Навіщо було давати надію, щоб потім її забрати? Біль образи нестерпно пік у грудях так, що хотілося по-вовчому вити від того болю. Вона поклала лист на стіл, бо він обпікав руку. Цей лист поховав її надії на майбутнє. Але вона – сильна жінка. Вона повинна бути сильною, бо є у неї дорожче, ніж Андрій – її Любонька. Хотілося плакати, але сльози не йшли, а лише щипали очі. Досить плакати. Останні роки вона й так забагато плакала. Треба поховати разом із цим листом усі надії на жіноче щастя, щоб залишилися сили на боротьбу за дитину, за її здоров’я. Ірина більше не могла бути у приміщенні, де все нагадувало про Андрія. Завтра, неодмінно завтра, вона змінить житло, щоб почати життя без нього. А зараз треба їхати до Валентини, яка чекає на неї.

– Господи, дай мені сили, – прошепотіла жінка, перехрестилася і вийшла з квартири.

…Лікар зостався в кабінеті сам на сам з Іриною, попрохавши Валентину зачекати в коридорі. Лихе передчуття одразу ж охопило Ірину. Вона згадала, як колись сказав Даріо, що в житті кожної людини бувають такі дні, коли у неї проскакує думка «краще б я не народжувалася на світ». З виразу обличчя лікаря вона зрозуміла, що зараз той сповістить погану новину.

– Ви родичка хворої? – запитав лікар.

– Так. Можете одразу все казати, – рішуче відповіла Ірина.

– Вона пізно звернулася до лікарні. У неї швидкоплинний цироз печінки.

– Якщо потрібне дороге лікування, я все сплачу.

– На жаль, їй вже ніщо не допоможе.

– Як… це?

– Хвороба набрала таких обертів, що спинити її вже не можна. Звичайно, ми спробуємо зробити все можливе, але не можу дати жодної гарантії.

– Тобто, – Ірина була вкрай шокована почутим, – ви хочете сказати, що Валентина… помре?

– Саме так.

– Скільки вона ще проживе, якщо забезпечити повноцінне лікування?

– Я ж не Всевишній… Спробувати можна, але результати обстеження показують, що хвора не має шансів на одужання. Жодного шансу, – зітхнув лікар.

– Варто спробувати поборотися за життя.

– Ваше право, але лікування недешеве.

– Якщо… Якщо нічого не допоможе, то скільки часу в неї залишилося?

– Дуже мало. Не говоріть тільки це хворій. А зараз покличте її до кабінету, я напишу направлення на термінову госпіталізацію, – сказав лікар і почав щось писати в медичній картці.

Ірина підвелася зі стільця, щоб покликати Валентину, але та сама зайшла до кабінету. У неї було жовте, безкровне обличчя, але зовні жінка здавалася спокійною.

– Лікарю, не марнуйте сили на писанину, – мовила Валентина. – Двері залишилися прочинені, тож я все чула. Ірино, не треба витрачати на мене гроші, тобі є куди їх подіти. Я не згодна на шпиталізацію, бо хочу останні свої дні провести вдома.

– Не говори такого, – зупинила її Ірина. – Слід поборотися за життя…

– Відправте мене на лікарняний, – Валентина звернулася до лікаря, – бо я працюю, і мені його мають сплачувати. Прошу вас лише про одне: випишіть мені сильне знеболювальне. Й останнє прохання, я тепер маю на нього повне право, – Валентина осміхнулася куточками безбарвних уст. – Не кажіть нікому про мій діагноз.

…Ірина подарувала Валентині сережки. Жінка зраділа подарунку, ніби мала дитина.

– Які гарні! – захоплено мовила вона та приклала до вуха, заглядаючи у люстерко. – Напевно, дуже коштовні?

– Яка різниця? – осміхнулася Ірина. – Носи на здоров’я.

– А… Де я їх буду носити? На тому світі? – усмішка з обличчя Валентини швидко зникла. – Забери їх для Любоньки.

– Не мели дурниць! Доки житимеш, будеш носити. Зараз же поїдемо до салону, проколемо вуха. А потім купимо тобі гарну сукню і підемо гуляти в найкращий ресторан міста.

– А чому б і ні? – знизала плечима Валентина. – У мене залишилося трохи грошей після купівлі ліків, то прогуляймо їх! Чи тільки чоловіки можуть собі дозволити гульки?!

Жінки довго сиділи в ресторані, розмовляючи про життя. Ірина була задоволена, що не довелося скніти в квартирі на самоті. Валентина сміялася й жартувала. Ірина дивувалася її мужності. Вона так не змогла