Замкнене коло - Світлана Талан
– А де це Юрко? – запитала Ірина.
– Лежить у своїй кімнаті, стелю розглядає, – зітхнула Валентина.
Ірина зайшла до кімнати Юрка. Він привітався, але з дивана не піднявся.
– Що поробляєш?
– Відпочиваю, – прозвучало сухо й стримано.
– А те, що у тебе хвора мати, тобі байдуже? – дорікнула Ірина.
– Я ж не можу її живосилом тягти до лікарні?
– Ти просто егоїст, – кинула Ірина й додала: – Ти і твій батько.
Вона вийшла з кімнати, не прощаючись.
Удома Ірина зустрілася з донькою. Любонька сиділа на долівці, а навколо неї були розставлені іграшкові меблі для ляльки, розкладена численна одежина.
– Мамочко, тут стільки всього для ляльки! – оченята дівчинки горіли від захвату. – Я навіть не думала, що може бути так багато всього цього!
– Тобі подобається, дитинко?
– Ще й як! Ні в кого у всьому світі нема такої матусі!
– Бо в мене найгарніша, найкрасивіша донечка, – осміхнулася Ірина.
А надвечір настрій Ірини був украй зіпсований. Вона розвішувала у дворі щойно випрану білизну, коли гавкіт Шарика сповістив про прихід чужинця. Ірина прочинила хвіртку. Перед нею стояв Роман.
– Чого тобі? – спитала Ірина, тамуючи тривогу.
– Сорока на хвості принесла, що ти забрала дитину на місяць.
– Не я.
– Ну твоя стара, – нахабно вишкірився Роман. – А я заберу доньку потім, на два літні місяці.
– Що?! Що ти сказав? – в Ірини випраний рушник випав з рук.
– Те, що чула.
– Май совість! Навіщо тобі дитина? Дивитися на твою пиятику? Ні, я не віддам тобі дитину!
– А хто ти їй така? Чи я повинен брати у тебе дозвіл? – Роман сплюнув на землю, примружив очі.
– Чого ти хочеш? – підупалим голосом запитала Ірина.
– Грошей. Що ж іще?
Ірина дивилася на Романа й не могла повірити, що колись кохала цю бридку страшну людину.
– Скільки ти хочеш? – запитала вона.
– Три тисячі доларів.
– Одну.
– Не тобі, не мені. Дві, – іронічна гримаса спотворила його обличчя.
Ірина мовчки пішла до хати. За мить винесла гроші.
– Можеш не рахувати, – сумно мовила жінка. – На відміну від тебе, я не вмію брехати.
– Ми ж домовилися на дві тисячі, – сказав він, похапцем ховаючи гроші до кишені.
– Ти розумієш, що крадеш гроші у своєї дитини?
– Чи мало платили за таке гарне тіло? – засміявся Роман.
Ірину ніби батогом вдарили. Вмить вона схопила дрючок, що валявся неподалік, уперіщила ним Романа по плечах.
– Скажена! – скрикнув він, відскакуючи з двору. – Божевільна!
– Геть з моїх очей! – закричала Ірина. – Не попадайся на моєму шляху, бо я вб’ю тебе, тварюко!
Роман швидко побіг. Відбігши на безпечну відстань, гаркнув:
– Ти ще пошкодуєш, відьмо патлата!
Ірина зачинила хвіртку, віддихалася. Образа та гнів наповнили її душу. Вона сперлася спиною на хвіртку й невтішно розплакалася.
51
Мирослава вже зрання була в метро. Вона безцільно сідала то в одну електричку, то в другу. Мирослава нишпорила очима по натовпу людей, відшукуючи знайому постать, але бабусі ніде не було. Вона вже стомилася, втратила відлік часу та орієнтир. Їй було не важливо, де вона зараз. Байдуже, що зранку в роті не мала й макового зернятка, а ноги стали такі тяжкі, ніби на них висіли пудові гирі. Їй конче треба було зустріти бабусю, почути від неї пораду. Минулого разу вона порадила Мирославі продати своє нещастя. Вона так і вчинила, продавши нещастя Світлані. І подіяло! Бодай частина втрачених грошей повернулася, і то добре. Зараз Мирославі треба повернути чоловіка. Вона геть змучилася від ревнощів, від своєї самотності, яка останнім часом так їй набридла. Андрій повинен бути поруч із нею. Він мусить кинути свою пасію та згадати, що він і досі її чоловік. Вона має на нього повне право, бо прожила з ним не один рік, народила дитину, дбала про нього. Він вчинив несправедливо щодо неї, і повинна бути якась справедливість. Він її і тільки її! І Мирослава доможеться свого за будь-яку ціну! Біда лише в тому, що вона не знає, як повернути Андрія.
Мирослава вийшла з вагона електрички останньою. Вона так була заглиблена у свої думки, що не помітила, як мовила вголос: «Як мені його повернути?»
– Продай своє нещастя, – почула вона знайомий голос крізь гуркіт поїзда, що рушив з місця.
– Що? – Мирослава швидко повернулася, але потяг загуготів, набираючи швидкість.
У вікно вона помітила бабусю, котра стояла у вагоні, спиною до неї.
– Зачекай! – крикнула Мирослава, але потяг хутко зник у тунелі.
Мирослава дочекалася наступної електрички, вийшла з неї на наступній станції. До вечора вона вешталася різними станціями, але бабуся як крізь землю провалилася. Відчувши, що зовсім охляла, жінка повернулася додому. Мирослава знайшла в собі сили вмикнути гарячу воду в душі. Вона стояла під теплими струменями води, прикривши очі. «Продай своє нещастя» почула вона крізь шум води, що лилася. Розплющила очі, озирнулася. Навколо – нікого. «Маячня якась», – подумала жінка.
Розтерши тіло рушником, вона відчула деяке полегшення. Втома відступила. Мирослава повечеряла, зваривши пельмені. З’їла їх, не відчуваючи смаку, запила склянкою прохолодного молока.
Посуд мити не стала. Навіщо? Гостей вона не чекає. Лягла на ліжко, а з голови не виходили слова «продай своє нещастя». Кому? Як? Незабаром втома звалила її. Мирослава потрапила в обійми сну, де вона бачила бабусю та омріяний будиночок серед потічків, які дзюрчали й виспівували свою пісеньку води на різний лад…
Уранці Мирослава відчула приплив нової сили. Вона швидко владнала всі справи в крамниці та взяла дві найбільші коробки цукерок. Вона вирішила піти на базар і продати разом з ними свої нещастя. Якщо купить незнайома людина, їй буде легше, принаймні не будуть мучити докори сумління, бо вона більше ніколи не зустріне ту людину, не дізнається про її долю. Ось продала Світлані нещастя й не знає про неї нічого, бо та без сліду кудись зникла, загубилась у вирі життя.
– Доброго дня! – почула вона поруч.
– А, це ти, Юрочко, – Мирослава зупинилася, привіталася з Юрком. – Як твої справи?
– Все добре. Моя хлібовозка зламалася, то відправили мене до завтрашнього дня додому. А куди
