Замкнене коло - Світлана Талан

– Тримайся, Іринко. У тебе все буде добре.

– Сподіваюся, що так. Я планувала, що в цей час Любоньці вже буде зроблена не одна операція, а тепер… Усі мої плани пішли шкереберть.

– Вони здійсняться, лише з невеликим запізненням, – Даріо всміхнувся. – А ось мої плани залишаться нездійсненними.

– А що ти планував, якщо не секрет?

– Не триматимеш на мене образу, якщо зізнаюся?

– Обіцяю.

– Я мріяв, що ви приїдете до мене і ти народиш мені дитину. Ні, я якось не так сказав, – виправився він. – Ми матимемо спільну дитину. Я навіть добирав їй ім’я, різні імена, для доньки, для сина. І все гадав, чи погодишся ти зі мою, чи схочеш дати дитині неслов’янське ім’я.

Ірина не знала, що сказати на те, як утішити Даріо. Їй щиро було шкода цього чоловіка, який був до неї лагідним, щирим і добрим. Напевне, Даріо здогадався, що Ірині зараз ніяково, тому запитав:

– Дорого коштують послуги адвоката?

– Недешево, – відповіла Ірина, – але без нього я не впораюся.

– Ти витрачаєш ті гроші, які заробила на лікування доньки?

– Пусте! Ще зароблю.

– Я перекажу тобі гроші. Скільки тобі треба?

– Даріо, любий, не турбуйся про мене. Я не пропаду. Краще найми собі гарну прислугу.

– У мене є доглядальниця. Вона теж із України, як і ти. Різниця лише в тому, що у тебе одна дитина, натомість вона трійко маленьких діточок покинула на своїх батьків, а сама приїхала заробити грошей на житло.

– Не заздрю я їй, – мовила Ірина.

– Я їй добре плачу.

– Вона підтримує лад у будинку? В садку? Добре готує? – з ноткою ревнощів запитала Ірина.

– Вона – гарна молодиця. Працює добре, тож у мене все гаразд. Ти краще не соромся, скажи, скільки тобі треба надіслати грошей?

– Я достеменно не знаю, скільки ще доведеться заплатити адвокату і скільки дати хабарів. Якщо знадобляться, то я тобі потелефоную. А зараз не шкодуй коштів на своє лікування. Домовились? – Ірина підбадьорливо осміхнулася.

– Добре. У тебе така мила усмішка! – сказав Даріо та попрощався.

Ірина не чула, як до кімнати зайшов Андрій. Вона відчула на собі чийсь погляд і обернулася.

– Давно ти тут стоїш? – запитала вона Андрія, котрий стояв позаду, опершись спиною на двері.

– Не зовсім. Чому ти спілкуєшся з тим чоловіком?

– Бо він гарна людина. Я тобі розповідала, як багато він для мене зробив. Тепер він потребує моєї підтримки, бо залишився на самоті зі своєю недугою.

– Ти навіть не запитала, можливо, мені це неприємно.

– Я нічого не кажу тобі, коли ти ходиш до своєї дружини, – завважила Ірина.

– Вона ж поки що моя дружина, – сказав Андрій.

Ірина нічого на те не відповіла, але ця коротка розмова чомусь їй надовго зіпсувала настрій. Кортіло запитати: «Хто тобі забороняє мати мене за дружину?», – але стрималася. Не хотілося починати спільне життя зі сварки. Жінка має завжди бути мудрішою за чоловіка, і в цьому – сила тендітної статі.

49

За весною непомітно настало літо. Ще не докучала виснажлива літня спека, а парки, скверики, озеро – все вабило мешканців міста на відпочинок. Вечорами на вулицях, біля будинків, на дитячих майданчиках – усюди було людно. Здавалося, населення міста збільшилося принаймні вдвічі, а вдома зосталися сидіти хіба що ліниві та байдужі до життя.

Мирослава була вдома. Ще від зими вона жила з обличчям-маскою, під якою була похована надія на просте жіноче щастя. Вона намагалася весь вільний час наповнювати роботою, щоб у душі не залишалося вільного місця для туги. Десь вона читала, що самота – притулок сильних, але на собі відчула, що це не так. Самотність її виснажувала, доводила до отупіння, змусила заховатись у своїй мушлі. Здавалося, що вона весь день була серед людей, а насправді Мирослава ізолювала себе не лише від зовнішнього світу, а й від емоцій, від щоденних радощів і невеличких перемог, від усього того, що має назву «життя». Іноді її охоплював панічний неконтрольований страх, який мав назву «самотність». Справи у крамниці йшли кепсько. У продавчинь часто траплялася нестача, а платежі вона мусила робити вчасно. Тоді доводилося відкривати шкатулку і брати звідти гроші, які мали бути використані на будівництво оселі та облаштування присадибної ділянки. Спочатку Мирослава рахувала залишок коштів, увесь час розмірковуючи, наскільки віддаляється здійснення її заповітної мрії. Пізніше вона перестала це робити, щоб не краяти собі серце. Стос заощаджених грошей увесь час повільно зменшувався. Вона вже не знала, коли матиме власний будинок, але він залишався тим стрижнем, який надавав їй сили жити та працювати. Єдиною втіхою стали дзвінки від сина. Вона чекала їх з нетерпінням. Мобільний телефон був з нею повсюди вдень і вночі. Теплі, підбадьорливі слова Мишка були для неї живильним бальзамом на незагойну рану. Заради сина вона мусила працювати ночами, робити щотижня переоблік у крамниці, сліпати над звітами. Нещодавно Мишко телефонував, повідомивши про те, що десь у серпні має намір повернутися додому разом зі своєю дівчиною. Мирослава зраділа, бо Мишкові й так було нелегко на чужині. Тим паче, що він вже не міг надсилати грошей стільки, як раніше, бо жив з дівчиною і мав додаткові витрати. А ще син натякнув на те, що має намір одружитися та зробити матері сюрприз. Коли Мирослава запитала: «Часом не вагітність і є той сюрприз?», – син розсміявся й відповів, що це вже буде не сюрприз, якщо знати про нього заздалегідь.

– Дійсно, сину, настав час повертатися додому, – радісно мовила Мирослава, почувши звістку про повернення Мишка. – Скільки можна працювати на «дядю»? Будеш тут мені допомагати, а я – вам.

– Тато зовсім тебе не підтримує? – запитав Мишко. Мирославі боляче кольнуло у грудях.

– Останні два місяці я його не бачила, – сумно мовила жінка.

– І на погашення кредиту не дає грошей?

– Ні. Навіть не телефонує.

– Нічого, матусю, прорвемося й без нього, – підбадьорив Мирославу син. – Ось привезу тобі помічницю, буде легше.

– З нетерпінням на вас чекатиму, – Мирослава попрощалася і ще довго сиділа, завмерши в одній позі.

Час пролетить швидко, повернеться син зі своєю обраницею, а тут нічого не змінилося. Немає ніякого руху вперед. Навіть навпаки, все ніби зрушилося назад. Слід негайно поїхати та викупити садибу. Треба щось робити. Чому вона сидить на місці? Бо нема поруч Андрія. Він повинен бути тут, коли йдеться про долю його сина. Мишко незабаром одружиться. Де буде жити подружжя? Треба негайно, цього літа, звести будинок, щоб звільнити квартиру для молодят. І досить вже Андрієві вештатися казна з ким.