Замкнене коло - Світлана Талан

– Ти вже зібралася? Я розігріваю біфштекси, – сказала подруга.

– Так-так, я вже виходжу, – відповіла Мирослава.

Вона вбралася в улюблену сукню «на вихід» кольору стиглої вишні. «Чому вона така завелика?» – подумала Мирослава, помітивши, що сукня не облягає стан, а звисає порожніми мішечками по боках. Вона згадала, що не вдягала її відтоді, як стала підприємцем. Виходить, вона дуже схудла за цей час. Довго міркувати і перевдягатися не стала. Треба було ще заскочити до якоїсь крамниці, щоб купити подаруночки Оксані та її доньці. Мирослава запакувала курку й пиріг, поклала в кошик. По дорозі вона купила в крамниці подарунків дві статуетки янголів – меншу для доньки подруги, більшого розміру – Оксанці.

…Давно подруги так довго не засиджувались разом. Уже було геть після півночі, а Мирослава з Оксаною все ще сиділи за святковим столом. З екрана телевізора лився потік шлягерів і жартів, але жінки їх не чули. Оксана принесла з холодильника вже другу пляшку мартіні. Вона не пила, бо чекала на дитину, а Мирослава потихеньку доливала собі прохолодного напою. На душі їй було тоскно, тому хотілося відверто з кимось побалакати. А хто, як не Оксанка, міг її зрозуміти, поспівчувати, розрадити? Основною темою та болем була зрада Андрія. Мирослава зізналася, що навіть сама й гадки не мала, що є такою ревнивою.

– Розумієш, – сказала вона, роблячи невеличкий ковток мартіні, – коли ми жили разом, я ніколи його не ревнувала, бо, як я гадала, він мене не зраджує. Я стовідсотково була впевнена, що, окрім мене, Андрія ніхто не цікавить.

– А статистику знаєш? Сімнадцять відсотків жонатих ідуть до коханок. Так що тримайся, подруго, ти не одна така. Від мене теж пішов чоловік, але я знайшла в собі сили пережити зраду та дочекатися нового кохання.

– Я не така, як ти, Оксаночко. Ти – сильна жінка, а я… Ех, якби ти знала всю правду про мене, – Мирослава зітхнула, відправляючи до рота маленький шматочок шоколадки. – Смачно. Це мій улюблений, молочний «Міленіум».

– Одна з причин успіху – бажання. А ти не бажаєш забути Андрія, влаштовуєш самокатування.

– Він мені потрібний.

– Тобі треба змиритися. Сталося те, що сталося. Почни нове життя та не будь такою скиглійкою, – порадила Оксана.

– Легко сказати! Забути? Я не можу спокійно жити, їсти, спати. Чомусь увесь час уявляю його з іншою, і від цієї думки просто скаженію.

– Тоді подивімося на все це з іншого боку. Що таке ревнощі? По-перше, це негативне почуття. Вони не тільки руйнують твоє життя, а й можуть бути згубні для тебе ж самої. Потрібно спекатися цього негативу, і все у тебе буде добре.

– Але як я можу не думати про те, що я гірша за ту жінку, до якої він пішов? Він повинен повернутися до мене! Мусить повернутися.

– Вибач мене, Славочко, – м’яко мовила Оксана, – ти весь час говориш про ревнощі, про те, що Андрій повинен бути з тобою. Утім, зауваж, ти жодного разу навіть не натякнула про своє кохання до нього.

– Ну то й що?

– Мені здається, що ти його не кохаєш, бо вважаєш Андрія своєю власністю. І зараз ти обурена тим, що хтось посмів зазіхнути на твою власність.

– Я така самотня, – зітхнула Мирослава.

– Ось ти й сама зрозуміла, що твої ревнощі – від страху самотності. Але ж життя не закінчилося. Ти можеш спробувати навчитися жити без нього. Дай собі настанову, що твоя самота – явище тимчасове. Придивися пильніше до людей довкола тебе, розплющ очі – і ти побачиш навколо багато чоловіків, які не гірші від Андрія, – із запалом сказала Оксана. – Ревнощі – це руйнівна емоція, вона може стати параноїдальною та згубити тебе. Навіщо тобі вони, коли ти не кохаєш Андрія?

– Я хочу, щоб він був зі мною, – вперто повторила Мирослава.

– Ти мене так і не почула, – Оксана посміхнулася кінчиком вуст, – тоді ти хвора на вірус F 63.9. Я десь читала, що ревнощі – це вірус із такою назвою.

– Оце тобі й маєш! – Мирослава засміялася. – І де я могла підхопити цей вірус?

– Не знаю де, але якщо зараз же не перестанеш скавчати за Андрієм, я заражуся ним від тебе.

– Так що ж мені робити? – розвеселилася Мирослава. – Негайно бігти до аптеки та купувати пігулки від вірусу ревнощів?

– Краще зрозуміти, що ревнощі властиві впертим, деспотичним і невпевненим у собі людям. А ти в мене не така. Ти – добра, щира, відверта. А ще ліпше нам слід доїсти твою курку, – підбила підсумок Оксана. Вона взяла ніж і виделку та почала різати на шматки м’ясо, яке вже давно охололо.

48

Ірина зв’язалася з Даріо по Інтернету. Це була її ідея – поспілкуватися з ним через скайп. Розмови по телефону не давали змоги бачити співрозмовника, а Ірина хотіла його бачити на власні очі. Вона ледь стрималася, щоб не зойкнути від першого враження. Даріо мав дуже кепський вигляд. Він став не схожим на себе. Недуга ніби виссала з нього всі життєві сили. Даріо став блідий, його обличчя набуло безкровного, майже жовтого кольору, очі позападали, ніс загострився, бо він дуже схуд.

– Ти все ж така сама, гарна, – сказав він, побачивши Ірину на екрані монітора. – Навіть ні, ти стала ще привабливішою.

– Ти теж непогано виглядаєш, – ковтаючи сльози, з натягнутою усмішкою мовила Ірина. – Як ти себе почуваєш?

– Поки що живий, як бачиш.

– Ти лікуєшся?

– Знеболююсь. Яке там лікування? Ти краще розкажи мені, як твої успіхи? Чи скоро владнаєш справи щодо доньки?

– Даріо, любий Даріо, – Ірина похитала головою, – і в страшному сні я не могла припустити, що мені випаде доводити, що я – не труп, а жива людина, що я не кидала свою дитину напризволяще, що я надсилала кошти на лікування і таке інше. Навіть у нічному кошмарі не бачила такого жахіття, ніколи й гадки не мала, що буду критися від сторонніх очей, щоб на кілька хвилин зустрітися зі своєю дитиною. Бюрократія, дурні закони, тупі судді – все це мене дратує та виснажує.

– Ти – сильна жінка, справжня мати. Тобі вистачить сили, щоб усе це витримати, – підбадьорив її Даріо.

– Коли я працювала в Італії, то думала, щойно повернуся додому – і всі жахіття скінчаться. Виявилося, вони лише