Замкнене коло - Світлана Талан

– І сильно розбив? – переривчастим голосом запитала Мирослава.

– Так. Мамо, я розумію, що на ремонт немає грошей, – швидко почав говорити Мишко. – Я сам винен, що так трапилося. Не треба було їхати, бо дорога мов скло. Я вже прийняв рішення, і ти мені не завадиш.

– Що ти надумав? – у Мирослави завмерло серце, відчуваючи щось недобре.

– Машину Юрко поставить на автозупинку, я йому дав ключі та гроші. Я мушу сам виправити свою провину. Незабаром йде потяг до Москви. Я зідзвонився з армійським другом, який поїхав туди на заробітки. Для мене там теж знайдеться робота. Я зараз зберуся та поїду.

– Ні, сину, ні й ще раз ні! – Мирослава підхопилася, стала перед Мишком. – Я все робила заради тебе, а не для того, щоб відправити в іншу країну. Ти чув, скільки не повертаються з тієї Москви? Там дурять, не виплачують зароблені гроші, не вважають нас за людей. Ти не будеш рабом на чужині! Я цього не дозволю! Я не відпущу тебе!

– Матусю, – Мишко обняв матір, – я знаю, що ти в мене найкраща. Бачу, як ти змарніла і стомилася. Я не можу на це спокійно дивитися. Я поїду на заробітки не далеко, а в Росію. Я буду надсилати тобі гроші, щоб ми змогли швидше розрахуватися з боргами. Тоді я повернуся, і все буде так, як ми спланували.

– Ні. Я не витримаю цього. У мене серце зотліє, доки ти будеш на чужині, – Мирослава мало не плакала.

– Вибач, матусю, – Мишко легенько відсторонив матір, – але у мене залишилося мало часу. Мені слід збиратися, бо спізнюся на потяг.

– Схаменися, не гарячкуй, – благала Мирослава, – дочекаймося ранку, а потім усе обмізкуємо.

– Не можу. Я вже домовився з другом, він мене буде зустрічати.

– Господи! – Мирослава схопила телефон, пальцями, які дрібно тремтіли від хвилювання, набрала номер Андрія. У нього був вимкнений телефон. – Де його носить?! – спересердя кинула Мирослава.

Мирослава марно намагалася зупинити Мишка. Вона закрила своїм тілом вхідні двері, але син відсунув її, похапцем поцілував у щоку та побіг сходами.

– Сину! Повернися! – у розпачі, з останньою надією, крикнула жінка, але було чути лише швидкі кроки, що затихали на сходах…

45

Ірина довго розмовляла з Даріо по скайпу. Було помітно, що хвороба безжально точить його зсередини. Він ще більше зблід, схуд, а в очах – смуток і туга. Ірина розповіла Даріо про те, що треба багато часу, щоб дістати змогу забрати доньку додому.

– Ти повернешся до мене? – запитав він наостанок.

Ірина чекала на це питання. Вона не мала наміру брехати. Ірина могла б бодай зараз розповісти про зустріч із Андрієм. Даріо не осудив би її, а зрозумів. Але Андрій досі так і не сказав дружині, що збирається від неї піти. Чи була вона впевнена в тому, що Андрій залишиться з нею? Хотілося вірити, і водночас вона не мала бажання знову бути обдуреною. Їй треба ще багато часу, а Даріо смертельно хворий. Чи варто було його зараз засмучувати? Щось обіцяти тоді, коли сама ще не знала, що і як буде далі. Наразі є лише невідомість. Ірина відповіла Даріо, що про це ще рано говорити, бо навіть не знає, які будуть рішення суддів і коли зможе забрати Любоньку. Натомість Даріо сказав, що чекатиме її до останнього, і це допоможе йому жити. Він також повідомив, що Ірина в будь-який час може звернутися до нього, якщо потрібні будуть гроші.

– За мене не турбуйся, – відказала вона, подякувавши, – краще добре харчуйся, купуй усі необхідні ліки.

Андрієві Ірина розповіла, що спілкувалася з Даріо.

– Ти його кохала? – запитав він.

– Він дуже добра й порядна людина, – відповіла Ірина. – Такі там рідко зустрічаються.

Ірина не зважилася почати розмову про їхнє подальше спільне життя. Ввечері Андрій сам сказав, що найближчим часом при слушній нагоді поговорить із дружиною про розлучення.

– Я не наполягаю на розлученні, – сказала жінка. – Рішення ти маєш ухвалити самостійно. Якщо залишишся з родиною, я зрозумію і… пробачу. Тільки не бреши мені. Не хочеться наступати вдруге на ті самі граблі.

– Люба, моя мила Іринко, – Андрій притис до себе жінку, – лише зараз я відчув на собі, що таке кохання. То чи зможу я жити без тебе? Ти – моє щастя, моє життя.

– У нас буде все добре? – тихо спитала Ірина.

– Краще не буває, – запевнив її Андрій.

…Андрій прийшов з нічної зміни, механічно зняв сорочку, щоб кинути її у кошик для прання. Він дістав із шафи іншу, коли відчув – позаду стоїть Мирослава.

– Що це? – запитала вона, трясучи його сорочкою.

– Її треба випрати, – спокійно відповів він.

– Я запитую тебе ще раз: що це? – Мирослава тицьнула сорочку Андрієві мало не в обличчя. – Це губна помада? Жіноча губна помада. Вона на твоїй сорочці.

– Можливо, – сказав Андрій, одягаючись.

– Звідки вона?

– Я вже давно хотів з тобою поговорити, але не було слушної нагоди, – мовив Андрій. – Сядьмо та поговорімо як цивілізовані люди.

Мирослава сіла на краєчок стільця, стискаючи в руках сорочку.

– Я кохаю іншу жінку, – прозвучали слова з ясністю, що шокувала.

У Мирослави щось обірвалося всередині. Зупинився час, коли вона, повністю отетерівши, намагалася донести слова чоловіка в реальність. Страх неминучого розлучення холодним, тупим металевим обручем обтис її скам’янілу душу та безжально, нестримно скував усе тіло. Коли до свідомості дійшли слова Андрія, її охопив дикий тваринний страх залишитися без нього.

– Що ти сказав? – карбуючи кожне слово, запитала Мирослава.

– Вибач, але я йду від тебе, – відповів Андрій.

Він намагався не зустрічатися поглядом із дружиною, тому застібав ґудзики перед дзеркалом. Сором пік зсередини, коли він розповів Мирославі правду, але інакше він не міг. Навіщо піддавати щоденним тортурам одне одного?

– Пробач, я мусив би сказати тобі раніше.

– І як давно…? – Мирослава не спромоглася додати «у тебе є інша жінка», це було понад її силу.

– Яке це має значення?

– Хто вона?

– Просто жінка.

– Молода? Гарна? Так, звичайно. Дурне, безглузде питання. Звичайно, вона молода, вродлива, повна життєвих сил. Вона добре готує, пильнує себе. А я? Я – відпрацьований матеріал, стомлена щоденними клопотами, зароблянням грошей на шляху до нашої, вибач, уже не нашої мрії, – дивлячись у куток кімнати, мовила Мирослава. – Я схожа на коняку, яка слугувала господареві все життя, орала землю, а потім… Потім виснажилася, втратила здоров’я і силу. Навіщо така коняка