Замкнене коло - Світлана Талан

– Як це? З його вини відбулася ДТП?

– Так. Я викликав ДАІ, взяв ті протоколи, що вони склали. ДАІвці сказали, щоб подавав до суду.

– Я його… Я зараз йому зателефоную. Дивись, який нахаба! Він брав довіреність на машину, де зобов’язувався тримати автівку в належному стані.

– Можеш не дзвонити. Він сказав, що зустрінемось у суді, але його двоюрідний дядько – місцевий суддя.

– Закони для всіх однакові! На крайній випадок – є апеляційний суд. А що тепер з машиною будемо робити?

– Здамо на металобрухт. Я викликав фахівців, сказали, що ремонт буде коштувати більше, ніж сама автівка.

Мирослава не витримала, впала на диван, гірко розплакалася.

– Чому? Чому так відбувається? Я ж хотіла зовсім не так! Я не так хотіла. За автівку потрібно сплачувати кредит. Де тепер брати гроші?

– Матусю, – Мишко підійшов до матері, погладив плечі, – не слід так побиватися за грошима. Чи вони варті того? Отримаємо якусь копійчину за наш металобрухт, вкладемо гроші в крамницю, а там ще щось вигадаємо. У нас є голови на плечах, сила в руках, то заробимо. Ходімо, я тобі заварю чай з м’ятою. Кажуть, що він заспокоює. Треба перевірити на тобі.

– Синку! – Мирослава осміхнулася крізь сльози. – Що б я робила без тебе? До речі, батько вже знає?

– Так.

– А де він?

– На роботі, напевне. Де ж йому бути?

Мишко пішов готувати чай, а Мирослава вирішила зателефонувати чоловікові. Голос у слухавці повідомив, що в неї недостатньо коштів на рахунку, щоб зробити дзвінок. Мирослава зітхнула. Вона знову забула вчасно поповнити рахунок. Жінка набрала робочий номер Андрія з домашнього телефону. Напарник чоловіка сказав, що Андрій сьогодні вихідний. Де можна вештатися, коли розбили автівку? Мирослава зателефонувала чоловікові з телефону сина.

– Андрію, ти де зараз? – запитала вона.

– Де ж я можу бути?! На роботі.

– Не бреши мені, бо я телефонувала на твою роботу.

– Ти стежиш за мною?

– Ні. Але зараз волію тебе бачити вдома.

– Щось трапилося?

– Так. Чекаю на тебе, – сказала Мирослава й натиснула червону клавішу.

Андрія, здавалося, прикрість із автівкою не діткнула. Він спокійно вислухав схвильовану розповідь дружини, порадив звернутися до суду.

– І ти так спокійно про це говориш?! – обурилася Мирослава. – Ми кожного дня зазнаємо збитків, а ти й вусом не ведеш!

– Можна було передбачити, що таксі потрапить в аварію. Ти бачила, як вони ганяють?

– Ганяють, бо не свої автівки. Свою берегли б, а так… За неї нам сплачувати ще не один рік.

– Не варто було брати ті кредити! – дорікнув роздратований Андрій.

– Ось як ти заговорив, – Мирославі на очі накотилися сльози. – Коли вирішували брати кредит, то ти був згодний, став моїм поручителем. А тепер, коли скоїлася біда, ти одразу в кущі.

– Не хотів я той кредит брати, не хотів. Але ти так красиво розписала наше майбутнє життя, будинок, садибу, що я, мов очманілий, повівся на твою пропозицію. Я просто телепень, дурень набитий!

– Не сваріться, будь ласка, – попрохав син. – Якось разом виплутаємося. З будь-якої ситуації має бути вихід.

– Андрію, ти що?! Вже не хочеш мати власний будинок? – Мирослава розгублено дивилася на чоловіка. – А потічок? А камін у вітальні? А майбутнє нашого сина? Ти злякався труднощів?

– Я вже нічого не хочу! – крикнув Андрій. – Я хочу спокою. Я хочу прийти туди, де затишок, де пахне борщем, де на мене чекають. Я втомився не спати ночами, вслухаючись, чи не затріщить телефон і сповістять про чергову неприємність у крамниці. Я стомився від усього! Ти це розумієш?!

– І тому ти скинув усю відповідальність на мене та сина, а сам кудись тікаєш? Так спокійніше?

– Ні, зовсім не так, – сказав вже майже спокійно Андрій, – я вам повинен усе розповісти. Прошу, вислухайте мене.

– Тато, мамо, – сказав Мишко, переговоривши з кимось по телефону, – у мене термінове замовлення. Ви тут погомоніть, а я пішов.

– Далеко їдеш, сину? На дорозі страшна ожеледиця, – Мирослава втерла очі, намагаючись осміхнутися Мишкові. Щоб дорога була вдалою, вона завжди проводжала сина усмішкою.

– Близько. Все буде добре, не турбуйтесь, – Мишко послав батькам поцілунок здаля. – Я вас обожнюю, тільки не сваріться.

– Ти ховаєшся від проблем, як страус ховає голову в пісок, – промовила Мирослава, коли за сином зачинилися двері.

– Це зовсім не так. Зараз я спробую тобі все пояснити.

– Я нічого не хочу чути! – закричала Мирослава. – Ти – не чоловік! Ти – слабак! Хочеш сидіти на моїй шиї?! Нічого у тебе не вийде! – Мирослава була у гніві.

Андрій мовчки дивився на жінку, з якою прожив стільки років. У неї було розкуйовджене, давно немите й нефарбоване волосся, а перекошене від гніву обличчя не додавало принади. Старий светр, що втратив свою форму, ховав її груди, робив стан жінки так само безформним і старим. Він згадав, якою привабливою чорнявкою була Мирослава замолоду. Можливо, є його провина в тому, що не закидав її кімнату квітами, не носив на рухах, не водив у гори. Але й Мирослава жодного разу не влаштувала романтичну вечерю при свічках, не придбала гарної білизни. Були котлети, борщі, прання, прибирання, секс за потреби. Вони разом не помітили, як рутина засмоктала їх. Кохання, яке ледь починало жевріти, так і не спалахнуло яскравим полум’ям, не запалало пристрастю. Їхнє життя перетворилося на буденну звичку бути разом, коли люди перестають помічати тих, хто поруч. Йому кортіло про все це поговорити з Мирославою, розповісти про Ірину, але від дружини потоком йшли самі докори.

– Ти все сказала? – приглушеним, здавленим голосом запитав Андрій, коли Мирослава замовкла.

– Все. Що ти на це відповіси?

– Я пішов, – мовив він.

Андрій пішов мовчки, нічого не пояснивши, не прощаючись. Мирослава знову розплакалася. Було боляче від такої байдужості чоловіка. А вона так потребувала підтримки! Жінка довго та невтішно плакала, слізьми виливаючи образу.

Раптом Мирослава почула, як хтось відімкнув двері. Вона швидко витерла сльози, вирішивши, що Андрій заспокоївся й повернувся. Але до кімнати зайшов Мишко. Він був блідий, губи тремтіли, на голові не було шапки.

– Сину, що трапилося? – стривожилася Мирослава.

– Мамо, пробач, – ледь вичавив із себе Мишко. Він нахилив голову, щоб мати не побачила, як по щоках скотилися дві сльозинки. – Я… Я розбив автівку.

– Як?! – Мирослава застигла на місці від несподіванки.

– Щойно виїхав на дорогу, як мене «підрізав» «мерс». Я взяв лівіше, щоб уникнути зіткнення, а там на узбіччі якась старенька стояла. Машину закрутило так, що я ледь на неї не наскочив,