Замкнене коло - Світлана Талан
Юрко зателефонував на роботу та повідомив, що не зможе вийти.
– Звичайна застуда, – збрехав він, – дайте мені лише три дні, і я знову буду як свіжий огірочок. А зараз у мене температура аж зашкалює.
Отже, він має три дні. Вранці він вже стояв неподалік під’їзду будинку, де мешкала Маргарита. Вона вийшла о сьомій. Дівчина вдягла рукавички, підняла комірець хутряної короткої шубки. Юрко пішов за нею. Уявляти себе детективом йому було неважко. Він вже давно вжився в цю роль, підглядаючи у чужі вікна та спостерігаючи за чужим життям. Дівчина сіла у маршрутку так швидко, що хлопець не встиг до неї добігти. Звичайно, він запам’ятав номер маршрутного таксі, але не міг знати, на якій зупинці вона вийде.
Наступного дня Юрко чекав Маргариту на зупинці. Він ледь втиснувся в переповнену маршрутку, а потім тягнув шию вгору, щоб не проґавити її зупинку. Він помітив Маргариту вже тоді, коли дівчина бігла в бік станції метро. Залишався один день, щоб підкараулити Маргариту біля підземки.
Юрко навіть тішився з того, що до Маргарити так і не прийшов її хлопець. Увечері дівчина зібрала його речі, акуратно склала у валізу. Потім дістала сорочку хлопця, уткнулася в неї обличчям та довго плакала. Маргарита втерла сльози сорочкою свого друга, склала її, запхала до валізи. Вона рішуче застебнула блискавку валізи та віднесла її в коридор. Дівчина пхнула валізу ногою, посунувши її майже під двері.
Наступного дня Маргарита спустилася не в метро, а пішла підземним переходом. За нею хвостом йшов Юрко. У час пік було важко серед натовпу не втратити дівчину з поля зору. Маргарита зупинилася біля невеличкого кіоску з написом «Тютюн». Юрко теж зупинився. Він лише на мить відвернувся, щоб дівчина не помітила хвоста, а коли обернувся – Маргарити ніде не було. Він побіг, шукаючи очима знайому шубку, але дівчина десь розчиналася в юрмі.
Ввечері Маргарита вже не чекала на свого хлопця. Юрко помітив, що валіза з його речами з коридору зникла. Дівчина рано лягла спати. Скоріше за все, між ними було все скінчено.
Юрко не звик рано лягати спати. Він дивився телевізор, але не дуже розумів, що відбувається на екрані. Було прикро, що змарнував три дні, але так і не дізнався нічого нового про Маргариту. Чомусь пригадалася Світлана. Де вона? Як? З ким? Чи не довелося дівчині повертатися під один дах з вітчимом? Для Юрка вона була вже в минулому, але вони дали одне одному обіцянку зателефонувати, якщо буде якась скрута. Можна подзвонити Світлані просто як друг і дізнатися, чи все в неї гаразд. Юрко набрав номер її мобільного. Жіночий голос відповів, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Юрко відчув, що з дівчиною щось трапилося, але як про це довідатися? Він набирав її номер знову й знову, але марно. Світлана зникла з його життя назавжди.
44
Мирослава дістала різьблену дерев’яну шкатулку. Її подарували на весілля мешканці гуртожитку. Раніше Мирослава клала туди свою та Андрієву зарплатню. На дні шкатулки лежав конверт, у якій відкладалися гроші на заповітну автівку та ремонт квартири, а зверху – кошти на поточні витрати. З того часу, як вона стала підприємцем, конверт спорожнів надовго, бо всі гроші йшли, як вона казала, на розвиток бізнесу. Конверт поповнився лише тоді, коли вони з Андрієм узяли великий кредит. Після купівлі двох автівок залишилися кошти на будівлю власного будинку та облаштування присадибної ділянки. Мирослава зареклася, що не візьме звідти жодної копійки, але постійні нестачі в крамниці, штрафні санкції змусили її дістати заповітну шкатулку. З болем у серці жінка видобула звідти гроші, щоб заплатити за кредитом та основні платежі. Вона вирішила, що не буде про це говорити ані Андрієві, ані Мишкові, сподіваючись на те, що поступово зможе знову наповнити конверт. Навіщо хвилювати сина? Він і так працює день і ніч, не маючи змоги купити собі гарний модний одяг. Андрієві, здавалося, все було байдуже. Він поступово зовсім відсторонився від роботи в крамниці.
– Чому ти навіть не запитаєш, як у нас справи? – якось запитала його Мирослава.
– Знаю, що нічого доброго, – відповів той.
– І тобі байдуже?! Я гарую щосили, син живе в автівці, а тебе це ніби не стосується! – нервово почала Мирослава.
– Я втомився жити у вічній нервовій напрузі.
– А як ти думав дістаються гроші? Самі з неба падають?
– Гроші? – Андрій іронічно посміхнувся. – Здається, ми вже давно забули, як вони виглядають.
Андрій одягнувся та знову кудись пішов. Мирослава так була заклопотана справами, що не помітила – Андрій цілісінький день не торкався їжі. Вона також не помічала, що в кошику для брудної білизни вже понад два тижні не було чоловікових сорочок і спіднього. Мирослава перестала стежити за графіком роботи Андрія та вже не знала, коли і в яку зміну він працює. Перед собою вона бачила лише свою мрію – невеличкий гарненький будиночок, що потопає у зелені дерев, кущів і квітів. Щоб досягти власної мети, вона ладна була звалитися з ніг. Навколишній світ затьмарили вибрукувані доріжки й озерце біля старої груші. Ця мрія тримала її на ногах, коли жінка спала по три години на добу, коли забувала, що не їла кілька днів, не діставала свіжий одяг із шафи, а вбиралася щодня в те саме. Одержима ідеєю, Мирослава забувала телефонувати Оксанці, хоча та готувалася до весілля. Перед нею була заповітна мрія, тому зовсім не важило, що квартира припала порохом і брудом, а постіль не міняли цілий місяць. І як же було прикро й боляче відкривати шкатулку, щоб дістати звідти гроші на платежі! Охайний будиночок віддалявся від неї на якусь відстань, і ця відстань озивалася болем у її душі…
– Матусю, – сказав Мишко, повернувшись додому, – ти лише не хвилюйся…
– Що?! Що трапилося? – Мирослава помітила, що син не на жарт був чимось заклопотаний.
– Ось, – Мишко поклав ключі на стіл, – це ключі від таксі.
– Звільнився таксист із нашої автівки?
– На жаль, ні. Він…
– Та не тягни вже!
– Він розбив нашу автівку. Вщент розбив. Відшкодовувати збитки не
