Замкнене коло - Світлана Талан

з найманими працівницями. Мирослава закликала їх мати совість, бо вона ж за кожну сплачує і до пенсійного фонду, і платить страхові внески. Вона запропонувала погасити заборгованість та працювати далі, але кожна з продавчинь казала, що грошей не брала й заплатити нічим. Мирослава склала по переобліку акт про нестачу, яку підписала кожна продавчиня. Вона розділила весь недолік порівну на всіх та вимагала розписки. Ті погодилися, написавши, що зобов’язуються розрахуватися з боргом упродовж трьох місяців. Мирославу таке не влаштовувало, але що робити? Андрієві, схоже, було байдуже до нестач. Він останнім часом став мовчазним і похмурим. Мирослава не чіплялася до нього зі своїми проблемами, вирішивши, що той дується після сварки. Шкода було Мишка, який не відпочив після служби, а одразу взявся до роботи. Хлопець надсилав оголошення до газет про те, що надає транспортні послуги. Мало того, що Мишко допомагав матері в крамниці, так ще й ночами возив вантажі й людей. Матері він віддавав усе до останньої копійчини. Якби не він, то чи витримала б Мирослава такі фізичні та моральні навантаження?

Мирослава зателефонувала Оксанці, поскаржилася на несумлінних продавчинь.

– Ти дуже м’якотіла, – сказала Оксана, – раджу тобі взяти акти, розписки і йти до міліції. Нехай визвуть їх, тоді швидко знайдуть гроші.

– Але я жодного разу там не була.

– Ну й пробачати крадіжки не можна.

Мирославу прийняв та вислухав молодий слідчий. Він прочитав папери, які принесла Мирослава, подивився трудові угоди й договори про матеріальну відповідальність.

– І чим я вам можу допомогти? – запитав він, відсовуючи папери вбік.

– Я прошу вас викликати продавчинь і змусити заплатити. Я не можу їм ось так подарувати гроші. На мені висять кредити, платежі та штрафи.

– Ви мусили, виявивши нестачу під час переобліку, зачинити торгову точку, викликати спеціалістів з міліції, щоб ті перевірили всі ваші накладні, в їх присутності зробити переоблік так, щоб усе збіглося до копійки. Врахуйте, якщо у вас знайдуть хоча б одну копійку, що не була проведена через касовий апарат, постраждаєте ви, а не вони. А я певен, що через касу проходить далеко не все. Будьмо відверті, це ж так?

– Ви знаєте наші дурні закони, – почала Мирослава невпевнено. – Якщо я все проведу по касі, а потім сплачу всі податки, то через місяць залишуся без штанів.

– А я чим можу допомогти? – повторився слідчий.

– Хоча б провести з ними бесіду. Можливо, виклик до цього закладу змусить їх заплатити.

– Вони напишуть заяву, що їх змусили підписати акти. На вас посиплються перевірки податкової, прокуратури. Навіщо себе наражати на неприємність?

– Але ж я за них роблю до бюджету чималі відрахування.

– Можете звернутися до суду, але там знову вам треба буде підтвердити все документально. Повірте, з вас суди стільки крові вип’ють, що ви вже нічого не захочете. Чи ті гроші варті вашого здоров’я?

– Виходить, ви нічим мені не допоможете? – Мирослава сумно посміхнулася куточками вуст.

– Скажу вам відверто, – тихо мовив слідчий. – Начальник міліції нам взагалі заборонив приймати заяви від приватних підприємців, бо справ важливіших вистачає по саму зав’язку, а недостачі майже у кожного.

Мирославі не залишалося нічого, як подякувати, проковтнувши образу. Коли вона повернулася до крамниці, то продавчиня подала їй два акти.

– Я вам телефонувала, а у вас вимкнено телефон, – сказала вона.

– Я була у справах, – сказала Мирослава.

Акти її приголомшили не менше, ніж нестача.

– Що це? – спитала Мирослава, теліпаючи паперами перед носом продавчині.

– Я не видала чек під час контрольної закупки, – зашморгала носом продавчиня. – Звідки мені було знати, що вони з податкової? Якби ж то ви сказали, що обов’язково треба давати всім чеки…

Мирославі крити було нічим. Кожен із підприємців не мав змоги видавати чеки на кожну продану річ, бо відрахування загалом становили понад сімдесят відсотків від прибутку. Тоді б не вистачало навіть на платежі по дозвільних документах. Другий акт був складений пожежниками за вогнегасник, термін якого вже сплив.

Андрій знову сказав, що буде працювати в нічну зміну за товариша. Тож Мирославі випаде провести ніч на самоті. Мишко повіз кудись пасажирів, отож можна було не готувати їсти. Мирослава попила чай і лягла спати. Тріщала голова від тисячі думок, що в ній гули та роїлися. Незабаром треба зробити черговий внесок за кредитом, заплатити патент, оплатити ліцензію на право торгівлі горілчаними виробами, а ще на розвиток хмелярства й виноградарства, пенсійні внески і так далі. А на носі свято Нового року. Щоб поставщики завезли продукти, слід розрахуватися за попередні поставки. А що робити зі штрафними санкціями? Якщо не сплатити вчасно, буде нарахована пеня. Де взяти стільки грошей?

Мирослава зачепила рукою акти, що лежали на столику біля ліжка. Треба сховати їх, щоб не муляли очі, бо й так нудно. Вона смикнула мотузок бра і замружилася від світла. Мирослава відсунула шухляду стола, щоб покласти туди папери. Їй на очі потрапив аркуш із різнокольоровими смужками. «Здається, – подумала вона, – у мене почався чорний період». Жінка засунула руку, виловлюючи розкидані олівці. Знайшла чорний, намалювала чорну смугу. Чомусь вона вийшла такою широкою. Мирослава поклала всі папери в стіл, вимкнула світло. Все йшло не так, як хотілось. Але залишався в уяві заповітний будиночок серед райського саду.

Мирослава не могла заснути, бо все прикидала в думці, як краще зробити так, щоб і продукти були в крамниці, і сплатити за рахунки. Думки павутинням сплутували свідомість так, що гула голова. Гроші, гроші, гроші. Вони на все потрібні. Вони можуть відкривати двері, звеличити людину, але й згубити її. Вони небезпечні та підступні. Добре, що мрії безкоштовні. Вони можуть бути приватною власністю однієї людини, і ніхто не в змозі їх відібрати, вкрасти, купити, відсудити чи заборонити. Мрії – це інше, маленьке, нехай і уявне життя кожної людини. Це єдине місце, куди не може втрутитися чужак. Мирослава, щоб відволіктися від настирливих неприємних думок про гроші, почала мріяти про майбутню садибу. Вона чітко, ніби вже її має, уявила, як ступає босими ногами по брукованій доріжці. Пласкі камінці теплі від сонця. Дзюркоче прозорий потічок понад доріжкою, купаючись у сонячних променях. Мирослава вдивляється в його мінливу гру та зупиняється, ніби зачарована. А поруч палахкотять рожево-червоні мальви. Їх цілий кущ, саме той кущ, що посадила бабуся своїми руками, а він, рідненький, не загинув серед бур’янів, вижив, дочекався на неї.

А ввечері ще цікавіше. Спекотний день відходить разом із заходом сонця, яке ховається за верховіття, поступаючись теплому літньому вечору. М’які промені світла лагідно огортають крони дерев. Вечір непомітно