Замкнене коло - Світлана Талан

– За рахунок хворої дитини?

– Я ж чоловік, а не…

– Ні, ти не чоловік! Ти – гидота! Гнида! Паразит! Ти зараз же поїдеш зі мною та скажеш, що забираєш дитину додому, – наказала Ірина, – бо мені, з твоєї ласки, її не віддадуть.

– Ну, якщо…

– Ніяких поїздок! – заперечила Зоя. – Ми зараз не можемо забрати дитину, бо не маємо роботи.

– Ти взагалі не маєш права не те, що забирати дитину, а й промовляти її ім’я! – скипіла Ірина. – Романе, збирайся швидше!

– О ні! – Зоя підійшла ззаду до Романа, обвила його стан руками, цмокнула у шию.

– Він забере дитину, віддасть мені, тоді можеш цілувати його хоч у дупу!

– Він не буде робити цю послугу безкоштовно. Чи не так, котику?

– Так! Нам потрібні гроші! – схопився за рятівну думку Роман. – Заплати нам і забирай доньку.

– Ну ти й тварюка! – похитала головою Ірина. – І скільки ж ти хочеш за власну доньку?

– Ціну однокімнатної квартири! – скрикнула Зоя.

– Скільки це?

– Щонайменше п’ятдесят тисяч зелених, – спокійно відказав Роман.

– Що?! Ти хоч розумієш, що плетеш? – в Ірини попливло все перед очима.

– У тебе є гроші, і якщо тобі потрібна донька, то ти заплатиш, – нахабно промовив Роман.

– Заплатить! Куди вона дінеться, – підтримала його Зоя.

– Побійся Бога! – устряла мати Ірини. – Чи вже він для тебе не існує?

– Для мене і цар, і Бог – гроші, – відповів Роман.

– Тоді слухайте мене всі! – сказала Ірина, блиснувши очима. – Ви не отримаєте ні копійки! А ти, горе-татусь, на старості будеш подихати, а донька тобі склянку води не подасть. Це я тобі гарантую.

– А як вона подасть, коли каліка? – засміялася Зоя.

Це вже було занадто! Ірина схопила якийсь брудний черевик, що валявся у кутку, пожбурила його з усієї сили в пику нахабі. Її з квартири силоміць майже виніс на руках Анатолій. Мати плакала та голосила: «Ой що ж тепер робити? Ой лихо нам, лишенько!» Ірина надворі охолола, трохи заспокоїлася. Вона повезла всіх до юриста на консультацію. Після цілої години розмов Ірина найняла адвоката, який взявся все владнати. «Наберіться терпіння, – сказав він. – Не обіцяю, що все буде так швидко, як хочеться. Тому раджу вам залишатися в місті». Анатолій запропонував Ірині пожити у них. Вона погодилась, але довелося відвезти в село матір, бо та все плакалася, що кури голодні посідали на сідало. А ще треба було відвезти валізи з іграшками Любоньки.

37

Мирослава ледь устигла накрити стіл до приїзду Мишка. В хаті панувало збудження та радісне піднесення, яке давно вже не зазирало до цієї оселі. Жінка ніяк не могла відійти від сина. Їй здавалося, що Мишко надто довго був відсутній, що встиг аж так змінитися. Він став ще вищим, поширшав у плечах, якось подорослішав, змужнів, став ще гарнішим. Мирослава то клала синові на плечі голову, то обіймала його, то підкладала в тарілки їжу.

– Матусю, – казав Мишко, і це слово їй так подобалося, бо в устах сина звучало по-особливому ніжно та тепло. – Ти хочеш, щоб я одразу ж розкабанів?

– Чи ти їв там щось путяще?

– Голодний не був, і це вже добре. А ти, матусю, зовсім кепський маєш вигляд, – зауважив син.

– Роки, сину, роки, – зітхнула Мирослава, – чим далі, тим час біжить швидше.

– Це не роки винні, а твоя робота, – вставив Андрій. – Немає ані вихідних, ані прохідних.

– Нічого, мої хороші, – сказав Мишко, – на одну робочу силу побільшало. Я вже завтра зможу вам допомагати.

– А ти бачив білий «форд» у нас під вікнами? – Мирослава таємниче всміхнулася.

– Так. А що?

– Він твій! – урочисто промовила Мирослава.

– Не може бути! – Мишко побіг до вікна, глипнув униз. – Справжній красень! – вирвалося захоплено.

Ще довго родина сиділа за столом. Давно застигли реберця, вкрившись білою смугою жиру, охолола картопля, а вони все розмовляли й не могли наговоритися. Мирослава поділилася планами на майбутнє, красиво розписавши майбутній будиночок і садибу. Здавалося, все у неї було прораховано, але Мишко в якусь мить подумав, що все в житті може трапитися. А якщо десь піде збій? Своїми сумнівами він поділився з батьками. Проте Мирослава була одержима власними ідеями.

– Чи ти думаєш, я брала кредити спонтанно, нічого не зваживши? – сказала вона. – У нас є нерухомість, а це найкраще вкладення. Вона завжди була і буде в ціні. Якщо щось піде не так, то в будь-яку мить можна буде її продати. У мене все під контролем.

– Життя не можна взяти під свій контроль, – зауважив Андрій.

– Не можуть лише ті, хто не хоче. А я хочу та можу.

– Уже не все так, як треба, – сказав Андрій, – у крамниці велика нестача коштів.

– Яка?

– Десять тисяч гривень, – сумно мовила Мирослава, – прикро, боляче, але що поробиш.

– Матусю, не сумуй, краще осміхнися, – Мишко обняв матір за плечі, – я сам відроблю ту нестачу. Хіба я не в змозі заробити нещасні десять тисяч?

– Ти у мене найкращий син на землі, – Мирослава потріпала долонею чуприну Мишка.

– Бо маю найлюблячу матусю, – Мишко цмокнув матір у щоку.

…Вже наступного дня Мишко покликав Юрка, і хлопці заходилися вовтузитися біля автівки. Мирослава гордівливо спостерігала за цікавістю сусідів, що зупинялися біля її сина та автівки. Вони віталися з Мишком і запитували:

– Твоя?

– Так, моя, – радісно відказував той.

Мирославі треба було йти до крамниці й щось вирішувати з Марічкою. Якщо Світлана вчинила по-свинськи, не віддавши гроші, не відпрацювавши їх, то до Марічки вона не буде такою поблажливою. Нехай відпрацьовує або пише розписку та віддає частинами. Чому Мирослава повинна роздаровувати продавчиням свої гроші? І якби ж то вони були свої, а то кредити… Мирослава зітхнула, підходячи до крамниці, де на неї мала чекати Марічка.

Вона помітила, що Марія плакала, бо сама була бліда, а очі та ніс пухлі й червоні.

– Ось вам передала Світлана, – сказала Марічка, віддавши ключі та квитанції.

– Добре, що совісті вистачило звільнити кімнату, – сказала Мирослава. – І де ж вона тепер?

– Хтозна… Приїхала з валізою, а потім я бачила у вікно, що сідала до таксі, яке вже під’їхало. Втекла кудись, як щур з корабля.

– То що будемо робити з тобою, Марічко?

– Прошу вас, не женіть мене з роботи, – в очах продавчині заблищали сльози. – Я їздила до батьків, узяла у борг п’ять тисяч гривень, щоб повернути вам. Я їх не крала, тому готова віддати половину нестачі.

– Добре, – погодилася Мирослава, бо краще вже мати синицю у жмені, аніж журавля під небом.