Замкнене коло - Світлана Талан

Раптом він почув якийсь шум на кухні. Там щось шаркало та тріпотіло. Юрко навшпиньки побіг до кухні. Між віконним склом застряг голуб. У пташки підвернулися крила, і бідолаха не падав донизу, але й не міг вибратися з пастки. Напевне, він залетів у відкриту кватирку та якимось чином провалився між рами.

– От дурненький! – сказав Юрко.

Він спробував просунути руку у вузький отвір, але птах забився з переляку та провалився ще нижче. Юркові стало шкода голуба, який міг так зламати собі крила. Хлопець став на стілець, дістав птаха, випустив на волю. Голуб спочатку пішов донизу, а потім змахнув крилами, піднявся вгору та швидко зник з поля зору.

Юрко повернувся до кімнати й остовпів від несподіванки. Тіло огорнув саван холоду. За столом біля комп’ютера сиділа Світлана. Вона не повернула голови, хоча почула, як до кімнати зайшов Юрко. Дівчина мовчки дивилася запис.

– Я хотіла помити голову, але не знайшла шампунь, – мовила вона тихо, не відриваючи погляду від екрана.

– Я… Я повинен був… Я тобі зараз усе поясню, – плутаючись, сказав розгублений Юрко.

– І багато ти на мені заробив?

– Тобто?

– Виклавши запис в Інтернеті, – ослаблим голосом промовила Світлана, не в змозі відірвати погляд від монітора.

– Ти не так зрозуміла. Я тобі зараз усе поясню, – почав Юрко, підходячи до дівчини.

– Не підходь до мене! – не дуже голосно, але владно, сказала вона.

Світлана пробігла повз Юрка, почала швидко вдягатися.

– Не роби цього, – попрохав Юрко, – я спробую тобі все пояснити. Якщо зможеш мене зрозуміти, то пробачиш.

– Пробачити? – дівчина випрямила спину, очима, повними сліз, глянула з осудом Юркові прямо в очі. – Чому мені так щастить? Вітчим – збоченець, ти – теж. А я тобі так вірила!

– Пробач! – крикнув у відчаї Юрко, готовий навколішках благати Світлану не кидати його.

– Не хочу тебе бачити! – спересердя крикнула Світлана, відчувши, що її власний світ зруйнувався саме зараз.

Вона хутко вибігла, грюкнувши дверима. Юрко завмер на місці, ніби його обухом огріли по голові. Все. Це кінець. Примарним, мимолітним щастям майнула Світлана в його житті та зникла назавжди. На-завж-ди. Вона ніколи не повернеться, бо він не справдив її надії. Світлана заслуговує на більше, і не на такого, як він, вуаєриста. Вуаєриста, або, як його назвала Світлана, збоченця. Зрештою, яке це має значення тепер? Ці визначення звучать однаково, як слова-синоніми…

Частина четверта

34

Мирослава марно сподівалася, що нестача коштів у крамниці знайдеться після ще одного переобліку. Марічка знову завзято перераховувала всі накладні. Вона схилилася над паперами, і калькулятор монотонно заклацав під її пальцями. Світлана стояла похмура та мовчазна. Мирослава, сказавши, що повернеться за дві години, вийшла з помешкання. Вперше здавалося, що стіни крамниці давлять зусібіч, заважають вільно дихати. Ясно було одне: гроші хтось викрав, зухвало, цинічно, без краплі сумління. Але хто? Марічка, яка працює вже не один місяць? У неї ніколи не було нестачі. Та й чи мало для неї зробила Мирослава? Світлана? Вона здавалася наївною, простою сільською дівчиною. На неї місто ще не встигло накласти свій відбиток, тому в ній не було нахабства міських дівчат. До того ж її привів Юрко, котрого вона любила як свого сина. Невже за простотою Світлани криється хижачка, яка водить за ніс хлопця та краде гроші? Хіба так віддячують за добро? Мирослава згадала, як швидко пройнялася співчуттям до незнайомої дівчини, допомогла з житлом. А якщо вони крали вдвох, щоб звалити провину одна на одну? Можливий і такий варіант, але довести це годі, бо вони працювали у парі.

Мирослава збиралася зайти до супермаркету та купити свинячих реберець, бо сьогодні приїздить син, а він так полюбляє смажені реберця. Жінка не помітила, як мимовільно опинилася в метро. Вона стояла на платформі, задивившись у тунель, де нещодавно зник образ бабусі.

– З вами все гаразд? – запитала її якась жінка поважного віку, помітивши вкрай розгублену Мирославу, яка пропустила вже третю електричку.

– Так-так, дякую, – розгублено відповіла Мирослава та знову поринула у свої думки.

– Що ж мені тепер робити? – запитала Мирослава, не помітивши, що подумала вголос.

Почувся гул електрички, яка наближалася, і несподівано звідкілясь повіяло холодом.

– Продай своє нещастя, – крізь шум потяга почула Мирослава голос бабусі.

– Де ти?! – гукнула жінка, отямившись.

Вона так чітко почула слова, які промовила бабуся, але її ніде не було видно. Електричка монотонно загула, набираючи швидкість, і Мирослава побачила бабусю. Вона стояла в електропотязі спиною до дверей. Мирослава кинулася до дверей, але чиїсь дужі руки відтягли її назад.

– Ти навіжена чи що?! – крикнув їй невдоволено кремезний чоловік з борідкою. – Якщо жити набридло, то вдома вішайся, а не під потяг стрибай!

– Вибачте, – прошепотіла Мирослава.

Вона піднялася нагору ескалатором, а в голові все бриніли слова бабусі: «Продай своє нещастя». Поза сумнівом, бабуся дала їй пораду. Але що означають її слова? Хіба нещастя – це річ, яку можна продати? Якби ж то можна було продавати біди…

Мирослава купила реберця і з тяжким серцем повернулася до крамниці. З похмурих облич продавчинь вона зрозуміла, що підрахунки були зроблені правильно, тому нестача залишилася.

– Та-а-к, – протягла Мирослава, – бачу, що справи кепські. Домовмося, нехай зізнається той, хто вкрав гроші.

– Я нічого не крала, – заявила Марічка. – Ви ж мене знаєте, я стільки у вас пропрацювала і ніякої нестачі не було. А ось коли взяли новеньку…

– Ви хочете сказати, що я поцупила гроші? – Світлана дивилася то на одну, то на другу жінку.

– Я лише хочу повернути своє, – спокійно промовила Мирослава, – і прошу, поки що прошу, зізнатись у скоєному.

– Я нічого не брала! – скрикнула Марія. Вона заплакала та побігла в туалет.

– Ти взяла мої гроші, – сказала Мирослава, ледь стримуючи себе, бо несподівано гнів почав вирувати у неї всередині й ось-ось мав виплеснутися з неї.

– Присягаюся, я не взяла жодної копійки! – у Світлани по щоках потекли сльози великими горошинами.

– А я вірила тобі…

– Ви краще подумайте, чому так зненацька пішла з роботи напарниця Марічки. Чи не тому, що знала те, чого ви не знаєте?

– Ти мусиш негайно повернути мені всю суму, – рішуче сказала Мирослава.

– Я не можу повернути те, чого не брала, – крізь сльози мовила Світлана. – Та й звідки у мене такі гроші?

– Я хочу почути, коли ти мені повернеш борг! – Мирослава перейшла на гранично-високі верескливі ноти. – Ти