Замкнене коло - Світлана Талан

– Я нічого вам не винна!

– Так ти не збираєшся віддавати гроші?!

– Ні! Бо я їх не брала!

– Добре, – майже пошепки сказала Мирослава, – тоді купи за них мої нещастя.

Мирослава навіть не встигла зрозуміти, як у неї мимоволі вирвалось оте бабусине «купи нещастя».

– Що ви сказали? – перепитала Світлана. Вона навіть перестала схлипувати.

– Те, що почула.

– Я не зовсім зрозуміла.

– А тобі й не треба розуміти, – майже спокійно відказала Мирослава, бо відчула, як душу заливає хвиля якогось спокою. – А тепер йди геть з моїх очей. Ти вже дістала те, на що заслужувала.

– Як… Як ви можете?! – з серця крикнула дівчина.

Світлана схопила одяг і вибігла надвір…

За годину дівчина повернулася до крамниці. Вона була сумна та мовчазна. Світлана біля входу залишила велику валізу. Вона поклала перед Марічкою на стіл ключі.

– Передаси ключі від кімнати, – глухим голосом мовила дівчина, – а ще квитанції за сплачене житло.

Марія нічого не сказала.

Світлана мовчки потягла важку валізу до таксі, що чекало на неї біля крамниці.

35

Оксана врешті-решт знайшла вільний час, щоб розгадати таємницю світлини. Вона домовилася з Миколою поїхати автівкою в рідне село Мирослави.

– І як ти це зробиш? – запитав Микола.

– Достеменно ще не знаю, але усьому має бути якесь пояснення.

– Як знаєш, місіс Марпл, – приязно осміхнувся Микола, повернувши ключ запалення звичним рухом.

На півдорозі Оксана попрохала зупинитися.

– Пікнік! – повідомила вона, дістаючи термос із кавою.

Вони з’їли по бутерброду, запили запашною гарячою кавою.

– Я хочу пити таку каву щоранку, – сказав Микола, пестячи Оксану ніжним поглядом.

– То ж пий. Хто тобі забороняє? – Оксана вдала, що не зрозуміла натяк.

– Я хочу її пити з тобою за одним столом. Оксанко, ти знаєш, як я тебе кохаю, – не зважаючи на її слова, промовив Микола. – Будь моєю дружиною. Законною дружиною.

– Гм, – Оксана знітилася. Вона знала, що рано чи пізно ця розмова відбудеться, але ж ніяк не очікувала, що Микола освідчиться в такій обстановці.

– Скажи мені «так», і я буду найщасливіший чоловік у світі.

– У мене є донька…

– Можеш не хвилюватися, вона стане мені як рідна.

– А… Можна мені подумати? – розгублено запитала Оксана. Вона в цей час намагалася закрутити кришку термоса, але ніяк не виходило. Микола забрав термос, закрив його.

– Тільки недовго думай, – пожартував він.

– Скільки у мене є часу?

– На зворотному шляху, на цьому самому місці, ти даси мені відповідь. Домовились?

– Якщо відмовлю, то залишуся серед поля сама-самісінька? – засміялась Оксана.

– Усе тобі жарти, а я серйозно, – махнув рукою Микола.

…Оксана попрохала Миколу піти з нею на занедбане подвір’я, де колись жила Мирослава.

– Боїшся привидів? – усміхнувся Микола.

– Нічого я не боюся, але якось моторошно.

Вони підійшли до хати, подивилися на вікно. Скло, як і раніше, розбито на тому місці, де на світлині була бабуся Мирослави.

– Бачиш, – мовив Микола, – у вікні нікого немає, бо не могло бути.

– Так. Але на фотографії ми бачили зовсім інше. Ходімо заглянемо у вікно, – запропонувала Оксана та потягла Миколу за руку.

– Якось неввічливо.

– Якщо там хтось є, ми все йому пояснимо.

Вони зазирнули у вікно. Такий самий безлад, як був тоді.

– Так ми нічого не взнаємо, ходімо в будинок.

На дверях не було замка, але з чемності вони постукали. Хата відповіла тишею. Микола тарабанив у двері кулаками щосили, але ніхто їм не відповів.

– Ходімо всередину, – запропонувала Оксана, – схоже, безхатченко кудись подався, а хату не замкнув.

Микола прочинив двері. Вони сумно та протяжно заскрипіли.

– Тут хтось є? – крикнув чоловік, але в хаті панувала тиша.

Оксана міцно вчепилася в руку Миколи, але пішла першою. Було не топлено і брудно. Усюди валялися скляні та пластикові пляшки, уривки старих газет, у другій кімнаті ліжко було завалене брудним ганчір’ям та якимось одягом. Однак не це цікавило Оксану. Вона пішла до вікна, біля якого стояв ослінчик.

– Ось тут, за словами Мирослави, любила сидіти її бабуся та дивитися у вікно, – промовила Оксана.

Вона підійшла до перекошеного на один бік старенького ослінчика. Оксана йшла з острахом, бо під ногами таємниче, якось загадково рипіли дерев’яні мостини.

– Дійсно, з цього вікна добре видно вулицю, – сказав Микола, зазираючи у вікно.

– Якщо я сяду на ослінчик, – мовила Оксана, сівши на краєчок, – то дійсно буде видно мою голову та плечі у місці розбитої шибки. Якщо зважити на те, що старенька була малого зросту, то у вікно з вулиці було б видно лише її обличчя. Все сходиться, а розгадки немає.

Оксана зітхнула та почала підводитися. Раптом під її ногами щось хруснуло.

– Обережно! – скрикнув Микола. – Тут скло!

Оксана подивилася під ноги, підняла те, що вона розчавила. Яким же був її подив, коли вона повернула предмет на інший бік! Це був збільшений до натуральних розмірів портрет бабусі Мирослави. Фотографія була в рамці під склом, яке Оксана розчавила підборами чобітків.

– Ось вам і розгадка таємниці! – урочисто мовила вона, поставивши на підвіконня світлину в рамці. – Мешканець цього будинку затуляв нею дірку у вікні!

– І справді, – погодився Микола, – якщо подивитися з того боку, то буде здаватися, ніби людина дивиться у вікно! Ти просто геній, місіс Марпл!

– Скажеш таке. Світлину треба забрати та віддати Мирославі. Все. Можемо йти звідси.

Оксана знайшла на столі газету, обережно загорнула у неї світлину. В цей час у кутку кімнати щось зашаруділо. Оксана не встигла схопитися за рятівну Миколину руку, коли помітила, як заворушилося лахміття на ліжку. Жінка заніміла від переляку.

– Га-а-а-а!!! – почулося звідти глухе та хрипке.

– А-а-а!!! – несамовито заволала нажахана Оксана.

Ганчір’я вмить злетіло з ліжка, показавши запухле перелякане обличчя безхатченка.

– Хай тобі грець! – спересердя кинула Оксана.

– Хто ви такі? Що ви робите в моїй хаті? – чоловік у ліжку почухав розкуйовджену, давно не миту чуприну.

– Вже нічого, – відповів Микола. – Ми вас покидаємо, щасливо залишатися.

– А що ви у мене поцупили? – запитав той, помітивши у Оксани пакунок.

– Це не ваше.

– Все, що є тут, моє!

– Ми взяли лише світлину, – пояснив Микола. – Гадаю, вона вам не потрібна.

– Як це?! А у вікно дме. Чим я буду затуляти дірку?

– Краще вже ганчіркою з вашого ліжка, аніж світлиною, – сказала Оксана та рушила до дверей.

– Е ні! – безхатченко на диво спритно зістрибнув з ліжка, загородив їм дорогу. – Не віддам фотографію!

– Добре-добре, – спокійно мовив Микола, подивившись на Оксану, яка була ладна вчепитися в чоловіка, але не віддати світлину. – Я