Замкнене коло - Світлана Талан

– Це вже інша розмова, – безхатченко посміхнувся беззубим ротом.

Микола подав йому п’ятдесят гривень.

– Цього досить на нове скло, – сказав він.

– А якщо не вистачить, то я повинен тут замерзнути взимку? – покосився той на Оксану, яка притисла світлину до грудей двома руками.

Микола дістав ще двадцять гривень.

– Тепер, я вважаю, вистачить.

Чоловік швидко засунув гроші в кишеню, пом’явся.

– А на буханець хліба не дасте? – запитав він у Миколи.

– Може, тобі ще й на палку ковбаси дати? – кинула йому Оксана.

– Ні, на ковбасу не треба, а ось на маленьку…

Микола дав йому ще одну двадцятку.

– Дякую, – закивав головою безхатько. – Дякую, добрий чоловіче.

– Йшов би працювати, – зауважила Оксана, проходячи повз безхатченка.

– Від роботи й коні дохнуть! Га-га-га! – засміявся чоловік.

– І чоботи треба скидати, коли у ліжко лягаєш! – крикнула йому Оксана вже з порога.

…Микола зупинився на шляху додому в умовленому місці.

– Я згодна, – сказала Оксана якось одразу, зненацька.

До Миколиної свідомості не одразу дійшли її слова. Він так довго чекав цього моменту, а дочекавшись, розгубився, втратив дар мови.

– Я згодна стати твоєю законною дружиною, – повторила Оксана, подарувавши йому свою теплу усмішку.

– Я… Я просто телепень! – тільки й спромігся мовити Микола.

Він схопив її в обійми, довго та палко цілував.

– Дякую тобі, – нарешті оговтався він. – Обіцяю бути найкращим чоловіком у світі.

– Ти ж казав, що будеш найщасливішим, а тепер вже найкращим, – засміялася Оксана.

– З тобою поруч і найкращим, і найщасливішим, – відказав Микола, міцно притискаючи до себе жінку.

36

– Якби ж то я знала, що поїдемо до Анатолія, то прихопила б щось на гостинець, – бідкалася мати Ірини, – а то якось не по-людськи виходить, в гості з пустими руками.

– Іншим разом, – сказала Ірина.

– Хоча б домашньої картоплі, свіженьких яєць узяла…

– Мамо, ми не в гості їдемо, а у справах, – обірвала її Ірина. – Мені теж незручно йти з порожніми руками, хоча скромні подарунки я їм усім приготувала. Зараз для нас головне що?

– Знайти того негідника, – зітхнула мати.

– Отож-бо й воно.

Анатолій був здивований, побачивши матір і сестру на порозі.

– Валю, – гукнув він дружину, – йди зустрічати дорогих гостей!

– Та ми не в гості, – одразу почала мати, – а у справах. У гості з пустими руками не ходять, а ми… Вибачайте нам.

– Чого ви вибачаєтеся? Прошу до столу, – Анатолій запросив гостей до кімнати.

Валентина побігла на кухню, почала брязкати посудом. Треба було в кімнату віднести стіл, бо кухня замала для такої кількості людей, а Юрко сидить у своїй кімнаті.

– Чому надувся як сич на погоду? – запитала жінка, заглянувши у кімнату сина.

– Нічого, – буркнув він.

– Я ж бачу, що чимось невдоволений. Що трапилося?

– Мене кинула Світлана.

– Чи й не біда? Зустрінеш кращу Світлану, – заспокоїла мати. – А зараз ходімо, мені допоможеш, у нас гості.

– Хто?

– Бабуся твоя та Іринка приїхали.

Від згадки про Ірину Юрка кинуло у піт. Чомусь здалося, що Ірина, як і Світлана, знає про його підглядання.

– Ходімо хутчіш, бо люди з дороги, можливо, хочуть їсти, – мати підбадьорливо підморгнула синові.

За столом Ірина не те що їсти, дивитися на їжу не могла, хоча з ранку в роті і на макове зерня не було. Вона чекала слушної нагоди, щоб запитати, де живе Роман.

– Сестричко, чому ти все мовчиш та мовчиш? Розкажи нам про далеку Італію. Як там люди живуть? Як ми чи краще? – звернувся Анатолій до Ірини.

– По-різному, – неохоче відповіла Ірина. – Краще ти, братику, розкажи мені, чому не зізнався, що Роман продав нашу хату? Чому не сказав, що моя дитина в будинку інвалідів?

– Де-де? – в один голос запитали Юрко та його мати.

– У нього спитайте, – відповіла Ірина, – нехай він вам усе розповість.

– Ти на мене, сестричко, зла не тримай, – похмуро мовив Анатолій. – Ми всі знаємо, чому ти поїхала на заробітки. Я розсудив так: заробиш Любоньці на операції, повернешся, і все тут владнається.

– Довго ж мені тепер доведеться залагоджувати справи, – зітхнула Ірина та розповіла про все, що дізналася по приїзді.

– Вибач мені, – сказав Анатолій, вислухавши розповідь сестри, розбавлену жіночими слізьми, – я не знав, що все зайшло так далеко. Гадав, перебіситься Роман, ти повернешся, і все буде добре. Я справді повірив йому, що ти не надсилала грошей на утримання дитини.

– От сволота! – Валентина не могла стримати гнів. – Рідну дитину відправив в інтернат! Я б такого батька своїми руками задушила!

– Охолонь, не кип’ятися, – мовив Анатолій, – зараз же поїдемо до нього і все вияснимо.

…Роман не чекав на появу Ірини. Вона стояла перед ним вродлива, засмагла, чиста, строга, байдужа і… чужа. У неї було таке саме чорне, блискуче, гладеньке волосся, настільки ідеальне, що було схоже на красиву перуку. Така ж струнка, невелика на зріст, але з чіткою лінією талії, в джинсах, які обтягали гарну фігуру, – все, як і раніше, але це була вже не та покірна, смиренна Ірина. Вона дивилася на високого Романа зверхньо, свердлячи його поглядом, сповненим ненависті.

– Іро? – пробубнів Роман. – Проходь, поговоримо.

Ірина дивилася на Романа й мовчала. Колись плечистий, сміливий, впевнений у собі, зараз Роман був не схожий на себе. Він дуже схуд, очі запали, став якийсь низький, ніби сутулий.

– Як ти міг?! – випалила Ірина на одному подиху.

– Я… Я зараз тобі все поясню, – мимрив нудним голосом Роман. – Звідки я знав, що ти повернешся? Роки йдуть, а я все сам та сам…

– Як ти міг?! – повторила Ірина.

– Пробач…

– Чому ти просиш у неї вибачення? – з іншої кімнати вийшла жінка. На ній був засмальцьований халат без верхнього ґудзика, капці, з яких виглядали голі пальці з нестриженими нігтями, волосся недбало зібране в хвостик. Було помітно, що полюбляв випити не лише Роман, а й його Зоя. – У чому твоя провина? Не ти, а вона повинна вибачатися й ноги тобі цілувати за те, що турбувався про її дитину.

– Зою, прошу тебе, не пхай сюди свій п’ятак, – Ірина сказала це так суворо, що та одразу замовкла, пхикнула і всілася в крісло так, щоб усіх бачити. – Навіщо ти змішав моє ім’я з брудом? – звернулася вона до Романа. – Тобі було мало того, що я надсилала? Ти… Ти дитячі гроші пропивав із цією лахудрою. Як ти міг?! Скажи мені!

Роман не витримав її погляду, потупив очі.

– Добирай слова, дєвочка! – втрутилася Зоя.

– Сядь! – владно сказала Ірина. – Я не з тобою розмовляю, а з ним.

– Мені треба