Замкнене коло - Світлана Талан
Увечері Мирослава почала сумніватися, чи правильно вчинила з дівчиною. Поміркувавши, вона вирішила, що не буде мучитися докорами сумління, бо лиходійка мусить якось відповісти за свій злочин. І врешті-решт, вона ніколи не зустрінеться зі Світланою, не буде знати про її подальшу долю. Треба все забути, як жахливий сон. А ще не слід нічого розповідати Юркові. Він гарний хлопець, справжній товариш її сина, тож навіщо його травмувати?
Десь о восьмій годині вечора забігла до неї Оксана. Весела, радісна, якась щаслива.
– Ти аж світишся від щастя, – помітила Мирослава. – Щось трапилося дуже приємне?
– Гадаю, що так, – загадково сказала Оксана. – Ти сама?
– Так. Андрій на роботі, а Мишко з другом кудись пішли погуляти.
– А я хотіла з ним привітатися.
– Ти ж не за цим приїхала, чи не так?
– І за цим також. Ти будеш ставити чайник або ні? Я чай принесла.
Мирослава довго сміялася, коли почула розповідь Оксанки про те, як вона злякалася безхатченка, як боронила світлину.
– Ось тобі відповідь до загадки! – Оксана віддала світлину Мирославі.
– Як я не здогадалася?! – Мирослава ляснула себе долонею по лобі. – Це ж треба бути такою пустоголовою! У мене точнісінько така сама світлина, тільки маленького розміру!
– Тепер ти задоволена?
– Дякую. Що б я без тебе робила? – Мирослава протерла долонею пил зі світлини. – Треба замінити скло.
– І ще є одна новина, – повідомила Оксана. – Я виходжу заміж. Сьогодні ми з Миколою подали заяву. Першого лютого запрошую на весілля.
– Справді?! Вітаю! Нарешті ти наважилася. Молодець!
– «Спробуй ще!» – так, здається, пишуть на лотерейних білетах, які нічого не виграли. Один раз у мене не вийшло, то я подумала, що можна спробувати вдруге. А там…
– Усе у вас буде добре, – запевнила Мирослава.
38
Нарешті Мирослава знайшла вільний час, щоб зустрітися з дизайнером. Знайомі їй порадили звернутися до Андріани – відомого у місті ландшафтного дизайнера, запевнивши, що попри молодий вік ця дівчина володіє сучасними розробками.
Андріана, вишукана, красива, доглянута й гарно вбрана чорнявка з довгим волоссям, радо зустріла Мирославу. Дівчина довго розпитувала, у якому місці розташована ділянка, яку площу займає та які там будуть споруди. Мирослава детально описала ділянку й усно змалювала уявний будиночок.
– Я запропоную кілька варіантів, а ви зможете вибрати, який вам найбільше підходить, – сказала Андріана, посадивши біля себе Мирославу так, щоб та могла бачити картинки на моніторі.
– Хочеться, щоб будинок переходив у скляну терасу, яка виходить одразу в садок. А ще там повинні бути вимощені пласким каменем доріжки, щоб росло багато дерев, чагарників і обов’язково квітів.
– Ось дивіться, – Андріана почала демонструвати свої розробки, – можна садибу прикрасити різними чашами для розведення вогню. Їх виготовляють з кераміки або глини. Можна поставити їх на підставку з глини. Є варіанти справжнього витвору мистецтва, коли чаша являє собою штучно зістарену металеву тарілку, на які конусом кладуться гілки хмизу.
– А навіщо такі вази? – поцікавилася Мирослава.
– Ввечері можна буде запалити багаття й милуватися язиками полум’я та іскорками, що будуть танути у нічному небі. Вогонь знімає стрес і напругу після робочого або невдалого дня.
Мирослава замислилася. Звичайно, вона була не проти чаш із вогню, бо дійсно любила спостерігати за язиками полум’я, але щось у цьому було їй не до шмиги. Не таким вона уявляла свій садок.
– А є інші варіанти? – запитала вона Андріану. – Розумієте, садиба розташована недалеко від водойми, тож там завжди відчувається вогкість. Вулиця проходить дещо вище від садиби. Коли падав рясний дощ, то по подвір’ю у нас потоками йшла вода з вулиці городом, вниз, до річки. Я подумала, що можна спрямувати цей потік у декоративно оформлене русло.
– Зрозуміло! Японці часто створюють так званий «мокрий сад». Можна зробити струмок, на дно якого покласти каміння та гальку, щоб вода текла струменями. Коли буде сухо, то можна запустити штучний струмок. Мінлива гра струменів на сонці вас буде просто зачаровувати.
– Ось це мені підходить! – у Мирослави аж серце у грудях затьохкало, коли вона побачила на екрані потічок.
– Йдемо далі. Рокарій – це сад каменів. До речі, він теж прийшов до нас із Японії. Він містить смисл дзен-буддизму, мінімалізм і аскетизм, – почала Андріана, але Мирослава не втямила, про що та говорить.
– Можна простіше, більш приземлено? – попрохала вона дизайнера.
– Гаразд. Це коли використовують каміння, пісок і гальку. Є в рокарії цікава особливість: камені розташовують так, щоб з будь-якої точки один камінь був невидимим для зору.
Мирослава подумала, що не хотіла б на своїй садибі щодня бачити купу каміння замість живих рослин. Але щось цікаве в цьому було.
– А можна використати лиш окремі елементи рокарію? – запитала вона.
– Все за вашим бажанням. Можу запропонувати «райський сад». Ця назва пішла від садків усередині монастирських стін. Тут багато плодових рослин, травички, кущі, висаджені купчасто, тому створюють ілюзію райського достатку.
Мирослава побачила на екрані якраз те, про що мріялося. З допомогою Андріани вона створила на екрані монітора дійсно казковий ландшафт. Біля старої груші, що вціліла до цього часу на городі, вони спланували невеличке озерце. В нього впадає розкішним водоспадом потічок. Озеро перебуватиме в оточенні каміння та рослин. Андріана запропонувала використати для освітлення давно забуте оптоволокно.
– Це безпечно та зручно, – сказала Андріана, – оптоволоконні кабелі будуть іти від проектора й передаватимуть не електроенергію, а світло. Можна розсвітити зеленим крони дерев, щоб вони вночі не відкидали зловісні тіні, а світилися, ніби в казці. Також можна зробити світними камінчики в ставку.
– Дійсно райський куточок! – захоплено сказала Мирослава, коли дизайнер закінчила робити проект на екрані.
– Я рада, що вам сподобалося.
Мирослава розрахувалася з Андріаною, і та роздрукувала їй проект. Звичайно, все це задоволення вилилося Мирославі у кругленьку суму, але такий проект був того вартий. Тепер можна буде не лише уявляти оновлену садибу, а й милуватися нею на папері.
Ввечері Мирослава продемонструвала готовий проект своїм чоловікам. Ті були в захваті. Усі троє лягали спати, поринувши у мрії. Та найдужче тішилася Мирослава. Вона все уявляла підсвічені доріжки, вибрукувані пласкими і гладенькими, нагрітими сонцем камінцями, що проходили поміж зеленими чагарниками та
