Замкнене коло - Світлана Талан

– Чоловікові довелося продати будинок, бо він змушений був брати гроші в борг на утримання хворої дитини. А за три роки потому жінку не знайшли та визнали спочатку зниклою безвісти, а потім – померлою. У мене є копія свідоцтва про смерть, завірена нотаріально.

– Господи! – вирвалося в матері Ірини.

– А дитина не казала, що спілкувалася зі своєю матір’ю по телефону? – підупалим голосом запитала Ірина.

– Дитячі фантазії. У нас діти часто розказують про своїх рідних, яких взагалі не бачили. Видають уявне за реальність.

– Я… Я повернулася, – вичавила з себе Ірина.

– Не зрослося? Не вдалося влаштувати особисте життя, тож згадали, що у вас є дитина?

– Як?! Як ви можете?! Ви ж нічого про мене не знаєте, – Ірина схопилася з місця, в очах заблищали сльози.

– А я нічого про таких матерів не хочу знати, – чітко карбуючи кожне слово, сказала директор. – Є довідка про смерть, то як мати дитині таку матір, то краще вже жодної. Їдьте туди, звідки приїхали, бо ви не маєте ніяких прав на дитину.

– Як це? – в Ірини всередині ніби все обірвалося.

– Мати дівчинки померла, а хто ви, я не знаю, – від слів директорки віяло холодом та казенщиною.

– Я – жива. Я – її мати. Я не кидала свою дитину. Чому ви повірили якомусь п’яничці, а мені ні? – заявила Ірина категорично.

– Я не маю наміру з вами вести розмови далі. Покиньте негайно територію закладу. З дитиною може поспілкуватися лише її бабуся.

– Я нікуди звідси не піду, доки не побачу своєї доньки! – Ірина сіла на стілець, схрестивши руки на грудях.

– Я покличу охорону, і вас не те що викинуть звідси, а ще й відвезуть у те місце, де утихомирюють таких, як ви! – заверещала директорка.

– Доню, не сперечайся, – втрутилася мати, – вийди за ворота і чекай там на мене.

Ірині кортіло вчепитися цій директорці у фарбоване руде кучеряве волосся, роздряпати пику, але вона зуміла вгамувати свій запал, розуміючи, що потрапила у скрутне становище. Вона вийшла з кабінету, міцно зціпивши зуби, щоб з вуст не злетіло все, що було на думці.

Крізь металеву парканну огорожу Ірина помітила матір, яка по пандусу штовхала інвалідний візок з донькою. Жінка інтуїтивно рвонула з місця їм назустріч, але вчасно помітила знак, що їй рукою подала мати. Ірина зрозуміла, що краще причаїтися та почекати слушної нагоди. Мати підвезла візок на доріжку, яка не була в полі зору директорки у вікні. Ірина знайшла в паркані діру, непомітно крізь неї прошмигнула. Перед нею була Любонька, її мила дитинка. Заради неї вона витримала усі приниження, голодувала, економлячи кожну копійку. І ось вона поруч. Така красива, чорненька, з жвавими оченятами-вуглинками, які пильно розглядають жінку. Ірина підійшла до дитини, сіла біля неї навшпиньки, взяла в руки теплі дитячі долоньки.

– Любонько, ти знаєш, хто я? – ледь стримуючи сльози, запитала Ірина.

– Мама? Мамо! Я впізнала тебе!

Любонька обвила шию Ірини руками, міцно притислася до неї.

– Не забула! – прошепотіла Ірина, давлячись сльозами. – Моя рідненька, ти не забула свою маму. Тобі ж було трохи більше від трьох рочків, а ти все пам’ятаєш.

– Мамо, мамусечко, ти повернулася?

– Так, дитинко, так. Я заробила гроші, щоб зробити тобі операції.

– І я зможу сама ходити ніжками?

– Звичайно, моє сонечко! – Ірина цілує кожен пальчик із прозорими нігтиками. – Звичайно, що не одразу, проте зможеш. Треба буде зробити кілька операцій, тобі буде боляче, але ти ж у мене мужня, сильна дівчинка. Чи не так?

– Я згодна. Коли буде операція?

– Треба це з’ясувати у лікаря.

– А вихователька казала, що ти померла.

– А ти що?

– Сказала їй, що вона бреше. Вона за це залишила мене без обіду і змусила попросити вибачення. Я перепросила, а на другий день знову сказала, що вона брехуха.

Ірина осміхнулася, не в змозі сварити доньку.

– Чому ми тут стоїмо? – Любонька по-дорослому розвела руки. – Бабуню, йди збери мої речі та поїхали вже додому.

– Дитинко, – зітхнула Ірина, – я не можу зараз тебе забрати. Треба оформити деякі документи – такі правила.

– То я знову залишуся тут? – на обличчя дитини лягла тінь неприхованого смутку.

– Лише на деякий час. А потім я заберу тебе і ми завжди будемо разом. Обіцяю!

– Я потерплю, – серйозно, по-дорослому, мовила дівчинка.

– Щоб ти не сумувала, я привезла тобі багато іграшок.

– Які? – засяяло, запромінилося світлом обличчя Любоньки.

– Гарну ляльку з довгим волоссям, яке можна розчісувати. А в цієї ляльки ціла шафа з одягом. Ти зможеш її перевдягати хоч кожного дня. Вона може бути в тебе і сільською дівчинкою, і сучасною модницею, і навіть принцесою!

– Справді! – сплеснула рученятами Любонька, а в самої очі аж світяться від захоплення. – Я завжди мріяла про таку ляльку.

– А ще в неї є кімната, є спальня з ліжком та справжня кухня з купою посуду. Уявляєш, у ляльки є навіть конячка, на якій вона може покататися верхи! І справжній автомобіль! Принести тобі все це?

– Ні, – подумавши, відказала дівчинка та поморщила лоба, – не треба, бо все порозкрадають і поламають. Я візьму лише ляльку. Можна?

– Звичайно, моя красуне.

– А як звати ляльку?

– Вона твоя, тож тобі доведеться самій дати їй ім’я.

– Як мама дає своїй доні? – Любонька хитро прижмурила оченята.

Ірина принесла з автівки ляльку в коробці.

– Там розпакуєш, – сказала вона. – А це тобі пухнасте зайченя. З ним можна буде спати.

– Дівчатка, – втрутилася мати Ірини, – пора розходитися, доки… – жінка поглянула в бік будівлі.

– Ти мене скоро забереш звідси? – на Ірину дивилися чисті, щирі допитливі очі.

– Тільки-но все владнаю з паперами, – відказала Ірина.

Ірина розцілувала на прощання доньку, сіла в автівку, дала волю сльозам. Коли повернулася мати, запитала:

– Як вона там?

– Хвалиться лялькою. Все добре, доню.

– Мамо! Що мені тепер робити?

– Заспокоїтися, а потім вже думати. Вихід є завжди.

– Зараз же поїдьмо до Анатолія. Нехай покаже мені, де живе той негідник.

32

Мирослава була настільки заклопотана отриманням кредиту, що ніяк не знаходила вільний час, щоб зробити переоблік у крамниці. Довелося збирати стоси паперів, різних довідок, потім брати витяг у БТІ, щоб нотаріально внести завдатком крамницю.

Вона розуміла, що ризикує, але її мрії мусять справдитися. На своєму шляху вона вже не могла зупинитися. Спільні турботи на якийсь час знову зблизили подружжя. Коли гроші готівкою були на руках, Мирослава купила курку й засмажила її з часником і майонезом у духовці. Увечері вони вдвох випили пляшку коньяку, з’їли