Замкнене коло - Світлана Талан

Мирослава поринає у спогади того часу, коли Мишко був маленький. Він був такий хворобливий, що лікарі безпорадно розводили руками. Лише Мирослава не здавалася. Вона возила сина по всіх клініках, оббивала пороги лікарень, бо не могла втратити свого первістка, адже в ньому був увесь сенс її життя. Лише завдяки наполегливості жінки дитина одужала. Зараз їй теж нелегко, але вона все зробить заради того, щоб Мишко не знав скрути в житті, не відчув на собі, що таке злидні. Втішаючи себе такими мріями, Мирослава нарешті засинає…

О сьомій годині ранку були підбиті підсумки ревізії в крамниці. Мирославі запекло в грудях, коли вона промовила:

– Оце тобі й на! Допрацювалися! Нестача становить вісімсот гривень.

– Скільки?! – в один голос перепитали Марічка і Світлана.

Жінка звела очі, поглянула на одну продавчиню, потім – на іншу.

– Не може бути, – сказала Марія, опанувавши себе, – десь ми припустилися помилки. Зараз я ще раз усе «переб’ю».

– Спробуй, – Мирослава подала тій калькулятор. – Я тричі перевіряла.

Мирослава нишком спостерігала за Світланою. Було помітно, що та нервувала, у неї тремтіли губи. Дівчина стояла бліда, підперши одвірок. Мирослава не знала, чи дійсно є нестача, чи вони схибили в підрахунках, але реакція Світлани її насторожила.

– Усе правильно, – сказала Марічка, переставши клацати кнопками калькулятора. – Дійсно не вистачає вісімсот гривень. На мою думку, вони не могли «загубитися». Ось побачите, ще раз зробимо обрахунки, і все буде гаразд.

– А ти що скажеш? – Мирослава звернулася до Світлани, яка стояла мовчки, не зронивши ні слова.

– Я ніколи в житті не взяла в руки чужу хоча б копійку, – схвильовано промовила дівчина та додала: – Якщо ви це маєте на увазі.

– А чому ти так розхвилювалася? – Марічка примружила очі, дивлячись на Світлану. – Хіба тут хтось сказав, що ти їх узяла? Чи на злодієві шапка горить? Га?

– Та як… Як ви можете?! – спаленіла Світлана. – Я так старалася, щоб був добрий виторг, щоб сюди люди тяглися. Я працювала чесно і грошей з каси не брала.

– Годі сваритися, – Мирослава поклала книгу обліку до столу. – Пропоную ще раз зробити переоблік найближчими днями.

– Ось і добре, – погодилася Марічка.

…Мирослава не змогла стримати себе. Вона сказала Андрієві, що їй конче треба їхати до податкової інспекції.

– Ти ж нікуди не збиралася сьогодні, – зауважив той, – домовилися, що ти зробиш домашні котлети. Я вже приготував фарш, і що тепер мені з ним робити?

– Залиш його в холодильнику до мого приходу.

– Ти надовго?

– Ні. Я швидко повернуся.

Мирослава почувалася винуватою перед Андрієм і за брехню, до якої вдалася, і за те, що вже місяць обіцяє йому приготувати домашні котлети. М’ясо вже кілька разів розморожувалося, потім його клали в морозильник, щоб зробити наступну спробу перетворити на фарш. Але весь час щось руйнувало плани. Сьогодні Мирослава нікуди не збиралася, у Андрія був вихідний день, але сон став на заваді тому, щоб фарш нарешті став котлетами. Мирославу нестерпно потягло в метро. Вона повинна була впевнитися, що там бабусі немає, що не треба вірити всьому тому, що бачиш у снах.

Мирослава стояла на платформі, не знаючи, що робити далі. Вона вже пошкодувала, що згаяла свій вільний дорогоцінний час. Мимоволі повернулася та глянула на ескалатор. Дивно, але саме на цьому місці вона стояла у нічному сні. Мирослава задивилася на людей, які плавним потоком йшли від ескалатора в її бік. На мить стало лячно. Здавалося, що цей потік зараз зімне її під своїми ногами. Серце в грудях шалено закалатало, стало жарко так, що по спині тоненькою цівкою стік піт. Але люди її оминали, поспішаючи до електрички, яка вже сповістила про своє прибування монотонним гулом у тунелі. Людей на платформі поменшало, і Мирослава трохи себе опанувала. Раптом відчула всім тілом якийсь крижаний холод, ніби зимового дня стояла на вітрі. Зіщулившись, вона озиралася.

– Холодно, – мовила якась жінка, котра стояла поруч Мирослави.

Було не зрозуміло, чи то вона сказала Мирославі, чи мовила так, сама до себе. Потік крижаного повітря щез так раптово, як і з’явився. Мирослава вже збиралася йти додому, коли повз неї знову пролетів морозний вітер. Жінки поруч не було. Мирослава мимоволі повернула голову туди, куди був спрямований потік холоду – в тунель, де нещодавно зникла електричка. Саме цієї миті жінка помітила, як у тунель входить… її бабуся!

– Миро-о-о! – чи то вчулося Мирославі, чи загуло з холодним вітром у тунелі.

Мирослава завмерла, бо бабуся йшла у глибину тунелю по вузькій платформі. Зараз приїде наступна електричка, і бабуся загине! Мирослав кидається в бік тунелю. Вона кричить несамовито:

– Стій!!! Зачекай!!!

Бабуся не чує. Вона йде далі. Але це ж так небезпечно! Мирослава біжить до тунелю і вже чує позаду себе, як гуде електричка, що наближається.

– Куди?! – кричить якийсь чоловік, хапаючи Мирославу за руку тієї самої миті, коли вона вже майже забігла в тунель.

– Там… Там жінка! – кричить Мирослава, намагаючись спекатися руки, яка її міцно тримає. – Чи ви не бачите?!

– Там нікого немає, – відповідає чоловік. – А от ви ледь не загинули.

– Там була жінка, – каже Мирослава, але вже не так упевнено.

– Вам здалося, там нікого не було.

Відхекавшись, Мирослава роздивилася свого рятувальника. Молодий юнак з рюкзаком за плечима, високий, кремезний, із дредами.

– Відпустіть нарешті мою руку, – попросила жінка.

– Зараз відійде електричка, – говорить юнак, але руку не відпускає, – і ви самі впевнитеся, що там нікого не було.

Юнак у Мирослави викликає довіру, тому вона стоїть сумирно, дивлячись, як тунель поглинає електричку.

– Ось бачите, там не було людини, – сказав хлопець, осміхнувшись. – Якби там хтось був, то загинув би.

– Так, – погодилася Мирослава. Вона вивільнила руку, сказала юнакові: – Дякую вам. Мені здалося…

– Пусте!

Мирослава вийшла з метро, поглянула на годинник, що зателенькав на вежі будинку навпроти. Був полудень. Невже вона стільки часу пробула в підземці? Здавалося, тільки-но спустилася вниз, а вже минуло майже п’ять годин! Вона дістала з сумочки мобільник. Годинник не брехав. А ще було п’ять пропущених дзвінків від Андрія, які вона не чула. «Неймовірно!» – подумала Мирослава і згадала про чоловіка, який, напевне, чекає на жадані котлети. Вона вирішила не штовхатися в завжди переповненій маршрутці, а дві зупинки пройтися пішки. Але невдовзі про це пошкодувала. Почав падати дощ зі снігом, а у неї з собою не було парасольки. Додому вона припленталася мокра