Замкнене коло - Світлана Талан

Мирослава та Оксана прилипли поглядами до світлини. На ній два юнака, обнявши один одного за плечі, сфотографувалися на кладовищі. Скоріше за все, це було в день Проводів, бо могили були прибрані, на них лежали шматочки паски, печиво, цукерки і крашанки. Поодаль за юнаками, біля берези, стояв огрядний чоловік років п’ятдесяти. Жінки докладно описали, що вони бачать.

– А тепер зверніть увагу на ось цей могильний гранітний пам’ятник, точніше, на фотографію на ньому, – сказав Микола, поглядаючи на жінок.

– І що? – запитала Мирослава, ще нічого не зрозумівши.

– Зверніть увагу на чоловіка, що стоїть, прихилившись до берези, і порівняйте з фотографією на пам’ятнику.

– Так це ж, – ледь видавила з себе Мирослава, – та сама людина.

– Як? Як таке може бути? – Оксана взяла в руки світлину, піднесла ближче до світла.

– Тепер вже мені зле, – мовила Мирослава, прикладаючи мокрого рушника до лоба.

– Я вам поясню, – сказав Микола. – Праворуч – мій племінник. Він із другом сфотографувався біля могили свого двоюрідного дядька по матері. Хлопці стали так, щоб на світлині була видна могила дядька.

– Взагалі, – зауважила Мирослава, – не можна фотографуватися біля могил.

– А коли надрукували світлину, то були дуже здивовані, бо за ними стояв дядько коло берези. Звичайно, що то був не сам дядько, бо він помер років з десять тому. Але такі випадки не поодинокі. Я бачив по телевізору цілу передачу, де розповідали, що іноді образи померлих з’являються на світлинах біля живих. Напевно, це привиди, – підбив підсумок Микола.

– Виходить, що на нашій світлині привид бабусі Мирослави? – запитала Оксана.

– Іншого пояснення немає, – розвів руками Микола. – То є привид.

– «Зорова галюцинація», «явище», тепер – «привид», – думаючи про щось своє, сумно та тихо прошепотіла Мирослава.

– Що ти сказала? – перепитала Оксана.

– Та так, нічого, – відповіла та.

– Тепер ти заспокоїлася? – Оксана обняла подругу за плечі. – Бачиш, Славо, є речі, які ще не можуть пояснити вчені. Тепер ти впевнилася, що в хаті бабусі не було і не могло бути?

– Так, – сумовито хитнула головою Мирослава, але Оксана втямила, що Микола не зумів її до кінця переконати.

– Як мій чай? – весело запитав Микола.

– Який чай? – в один голос перепитали жінки.

– А, чай, – Оксана поглянула на пусті чашки. – Славо, як тобі чай?

– Дякую, але я не зрозуміла, – якось розгублено та винувато мовила Мирослава і одразу ж виправилася: – Я не розкуштувала, вибачте.

26

Ірині довелося довгенько побігати з паперами, доки вона (нарешті!) отримала свій червоний «фіат» і з полегкістю зітхнула. Вона закидала великі валізи до багажника й на задні сидіння, поглянула на годинник. Якщо буде все добре, то вже ввечері зустрінеться з рідними. Приємним щемом наповнилося її серце, віщуючи зустріч, на яку вона чекала три з половиною роки.

Не зволікаючи, Ірина сіла за кермо. Червона автівка виїхала на трасу та хутко набрала швидкість. «Фіат» їй подарував Даріо незадовго до від’їзду з Італії. На роботу до його будинку Ірина потрапила півроку тому. У цій заможній родині було все, окрім дітей та щастя. Дружина Даріо Барбара помирала від раку легенів, тож потрібна була домогосподарка й доглядальниця в одній особі. Барбара померла за десять днів по тому. Шістдесятилітній Даріо був у розпачі. І так вже сталося, що Ірина була єдиною людиною, яка допомагала Даріо впоратися з депресією. Вона терпляче слухала довгі розповіді чоловіка про молоді роки подружжя, про щасливі періоди та труднощі, які випали їм на долю. Іноді вона не все розуміла з його розповідей, але якомога намагалася втішити. Вона нутром відчувала, коли треба просто мовчки слухати, коли щось сказати, втішити теплим словом, коли було досить подати філіжанку кави. Іноді Ірина розповідала про свою родину. Даріо було цікаво дізнаватися щось нове про далеку Україну і про цю мужню жінку, яка заради заробітку покинула все та приїхала в зовсім незнайому країну. Одне він тільки не міг уторопати: чому її чоловік, утім, як і багато інших, сидить удома, а жінка повинна заробляти гроші.

Ірина не помітила, як вони стали друзями. Даріо й раніше ніколи не принижував Ірину, а після того, як вона йому допомогла справитися з горем, почав до неї ставитися шанобливо. Часом Ірина за звичкою починала протирати і так начищені бронзові статуетки, щоб ані хвилини не сидіти без роботи. Даріо її зупиняв.

– Облиш, бо протреш до дірок, – казав він і запрошував до тераси, яка виходила в сад.

Там вони пили каву, їли фрукти, подовгу вели бесіди.

Одного разу Даріо взяв Ірину з собою. Він водив її по крамницях, примушував приміряти різні сукні та взуття.

– Тобі дуже личить, – сміявся він, коли Ірина виходила з примірочної та проходжалася ніби модель. – Я купую тобі все це.

– Мені нічого не треба, – серйозно сказала Ірина, давши зрозуміти, що гру закінчено.

– Я хочу подарувати тобі ці речі.

Ірина була категоричною. Вона відмовилася від подарунків і зажадала повернутися додому. Настрій був зіпсований, тому вона мовчала за вечерею.

– Скажи мені відверто, – попрохав Даріо, – чому ти не прийняла від мене подарунки?

– Бо я не продаватися приїхала, а на заробітки.

– Я ж хотів від усього серця, – сказав Даріо, до кінця не розуміючи цієї українки.

Зараз вже Ірина і сама не знала, коли між нею й Даріо проскочила та іскорка, яка змусила їх відчути більшу потребу одне в одному, аніж просте спілкування. Чи не тоді, коли вона телефонувала Романові та окрім п’яного мугикання нічого не чула? Тоді вона вперше відчула себе зрадженою, приниженою та виштовхнутою в плечі не лише Батьківщиною, а й рідним чоловіком?

…Уже не одну годину Ірина була за кермом. Як довго вона мріяла про цей день! У далекій теплій, але такій чужій Італії, Ірині в найтяжчі хвилини допомагала вижити, зігрівала теплом думка про день, коли вона повернеться додому. Приємним щемом наповнювалася її душа, коли Ірина згадувала домівку та рідне село. Там вона народилася й жила до того, як стала гастарбайтером. Село розділяла навпіл невеличка річка. Влітку вона сріблястим в’юном викручувалася поміж берегів і старезних верб. Вода у ній була така прозора, що було видно на дні пласке відшліфоване каміння і зграйки веселих пічкурів. Любила Ірина річку й восени, коли та ховалася від людських очей за сірими туманами.

Там, у рідному селі, Ірина зустріла своє перше кохання. Їй було сімнадцять