Замкнене коло - Світлана Талан
– Доброго вечора, – привіталася незнайомка. – Хто ви?
– Я… Я? Я тут живу, – вичавила з себе Ірина.
– Ви помиляєтеся, – жінка усміхнулася, – тут мешкаю я та моя родина.
– Як… це? – Ірина стояла, ніби оглушена.
– Дуже просто. Ми придбали цей будинок, то й живемо тут.
– Коли? – глухим, здавленим голосом запитала Ірина.
– Рік тому.
– У кого? У кого ви купили будинок?
– У молодого чоловіка, Романом його звали. Він тут мешкав з дитиною-інвалідом, а коли кудись зникла його дружина, то він вирішив продати будинок і подався в місто шукати роботи.
– А де дитина? – зібравшись на силі, що ще залишилася, спитала Ірина.
– Достеменно не знаю, але люди казали, що відвіз до тещі.
– Дякую, – мовила Ірина і рушила до автівки, бо земля хиталася, втікала з-під ніг.
– Зачекайте, а хто ж ви все-таки будете? – крикнула їй навздогін жінка.
– Зникла дружина, – тихо мовила Ірина.
– Хто-хто? – почулося ззаду, але Ірина не відповіла.
Вона швидко сіла за кермо, втерла змокріле чоло. Їй треба було заспокоїтися. Те, що її зрадив Роман, вона могла б зрозуміти. Те, що він пиячив, – теж, але Любонька… Як він міг віддати матері, не порадившись із нею? Він навіть не зізнався в цьому! А ще й надто – просив надсилати більше грошей. Дарма, це пусте. Головне, щоб з дитиною було все гаразд. Ірина заспокоїла себе тим, що мати не скривдить Любоньку. Проте чому вона не сказала, що Люба у неї?
«Щось тут не те», – подумала Ірина, повертаючи ключ запалювання. Доки ще не зовсім пізно, вона повинна доїхати до сусіднього села та зустрітися з матір’ю і донькою. Чи то відстань – десять кілометрів? Вона подолала набагато більшу і в кілометрах, і в роках…
27
Юрко переглянув записи відеокамери. Є! Перед ним на екрані монітора була оголена Світлана. Він з насолодою та неприхованим збудженням міг спостерігати, як дівчина повільно роздягається у ванній кімнаті, поступово оголюючи своє тіло. Ось вона зняла халатика, неквапно повісила його на гачок. Дівчина знімає мережаний чорний ліфчик, і він бачить її округлі невеличкі груди. Нахилившись, вона знімає трусики – і Юрко завмирає від млосної насолоди, коли бачить її пружні сідниці. Вони схожі на стигле яблуко, яке розрізали навпіл. Ось ці половинки трішки розділяються, потім складають одне ціле, лише невеличка борозенка проходить рівно посередині. Він не витримує, передивляється ці кадри ще раз, потім ще. Яка ж вона гарна! Світлана вмикає воду та стає під душ. Від перших струменів води, які тонкими несміливими потічками розтеклися по її тілу, рожеві соски набухають і стають схожими на маленькі грибочки-опеньки, які нещодавно з’явилися на світ. Його захоплення зростає, бо дівчина на екрані наносить пінистий гель на тіло. Здається, що вона пестить себе, і Юрко вже не помічає, що бачить не живий образ, а лише зйомку. Він стогне від задоволення, а потім з його вуст мимоволі виривається крик.
Хтось постукав у двері, і Юрко злякався так, що аж підскочив на стільці.
– Сину, – голос матері остаточно повернув його до реальності, – у тебе все гаразд?
– Так, – відказав він, дивуючись хрипкості свого голосу.
– Можна зайти?
– Звичайно!
Безшумно мати прочинила двері й тихо прошелестіла халатом. «Треба бути обережнішим, – майнула у хлопця думка. – Як можна було забути замкнути двері?» Він швидко закрив зображення, де під душем застигла в позі статуї оголена Світлана.
– Чому ти не спиш, мамо?
– Бо не можу заснути, коли болить голова. Мені здалося, що ти кричав.
– Вибач. Хотів подивитися фільм і забув одягти навушники. А ти пила щось знеболювальне?
– Сьогодні за день вже випила десять пігулок, але не допомогло.
– Ти домовилася на роботі, щоб дали відпустку для обстеження?
– Десь за два тижні вийде на роботу моя напарниця, тоді піду у відпустку я.
– А до того часу мусиш жменями їсти пігулки?
– А що робити? Не можу ж я втратити роботу? Ти вже лягав би, бо завтра рано вставати, – лагідно сказала мати.
Юрко на знак згоди кивнув головою, подарував матері усмішку. Вона пішла до дверей, зупинилася, глипнула ще раз на сина, маючи намір щось сказати, але передумала.
– На добраніч, – мовила вона й тихо причинила за собою двері.
Юрко не втримався й цього разу, щоб не взяти бінокль у руки. Іноді хлопець ненавидів його, як лютого ворога. Можливо, було б усе інакше, якби не він. Подекуди, лягаючи спати, Юрко мав твердий намір розбити бінокль і викинути його геть. Уранці він забував про дану собі обіцянку, а ввечері вже не був такий рішучий і категоричний. «Останній раз», – казав він собі, нишком пробираючись на балкон. Сьогодні був такий самий вечір. Юрко помітив, що останнім часом Маргарита часто сварилася зі своїм хлопцем. Усе почалося після того, як він не прийшов додому на ніч, а Маргарита до ранку просиділа на ліжку з телефоном у руках. Інколи вони про щось палко сперечались, а потім так само палко кохалися. Бувало й так, що сварка закінчувалася тим, що її обранець брав розкладайку та йшов спати на кухню. Маргарита не вимикала на ніч світло. На ліжку вона прибирала позу ембріона й так лежала до ранку. Юрко щиро їй співчував. Йому було настільки шкода цієї дівчини-жінки, схожої на підлітка, що хотілося піти, подзвонити в її двері, потім лягти поруч, обійняти та заспокоїти.
Юркові довелося чекати занадто довго. Він увесь закляк, бо зривався сніг з дощем, але він не міг покинути Маргариту на самоті. Її хлопця не було вдома. Дівчина не знаходила собі місця. Вона тинялася з кімнати на кухню, намагаючись зайняти себе бодай чимось. Потім жбурляла річ, яку тримала у руках, підходила до вікна, відчиняла кватирку. Як завжди у таких випадках, вона смикнула за пасок, і легкий атласний халатик, ковзнувши по тілу, сповз донизу. Вона зосталася лише в самих бікіні та сідала на підвіконня. Маргарита нервово запалювала тонку цигарку, примруживши очі, затягувалася, а потім тоненькою цівкою випускала дим у кватирку. Недопалок вона завжди викидала у вікно, ставала біля нього, опершись руками на підвіконня, довго і незмигно кудись дивилася. Юркові здавалося, що вона дивиться просто йому у вічі. На мить він інтуїтивно опускав бінокль, але владне бажання споглядати оголену дівчину було понад його сили. Іноді він припускав, що в Маргариті є щось ексгібіціоністське.
