Замкнене коло - Світлана Талан
Юрко поглянув на годинник. Була перша година ночі. Свого співмешканця Маргарита не дочекалася. Вона згорнулася на ліжку клубочком і застигла. Юрко подумки сказав їй «На добраніч» і пішов спати…
Перший сніг випав зненацька. Ще звечора лютувала негода. Забіяка-вітер без жалю розгойдував дерева, вони жалібно скрипіли та тріщали, а вітер, ніби знущаючись із них, набирав ще більшу силу. Перехожих, що запізно поверталися додому, він шарпав за поли, забирався їм за комірці, примушував мружити очі. Місто заснуло під його протяжне завивання, а прокинулось оновленим, свіжим, чистим, бо негода стихла – і все вкрилося першим цнотливим білосніжним снігом.
Юрко запросив Світлану ввечері прогулятися по місту. Він зустрів її біля крамниці та одразу помітив, що дівчина чимось засмучена.
– Щось трапилося? – стурбовано запитав він.
– Здається, що нічого не трапилось, але має статися, – мовила Світлана, надягаючи рукавички.
– Поясни мені, телепню, що ти маєш на увазі, бо я нічого не второпав.
– Мені не подобається моя напарниця Марічка.
– А мені вона здалася милою жіночкою.
– На позір мені також. Вона і пояснить все, і допоможе, і підкаже, якщо чогось не розумію. Але, на мій погляд, за удаваною щирістю в душі у неї причаїлася змія. Ось не знаю, чому я так думаю, але серцем відчуваю її нещирість, навіть якусь підлоту.
– Можливо, ти помиляєшся?
– Можливо-можливо, – протягла Світлана, – але мені здається, що вона ось-ось щось вибрикне.
– Давай не будемо про сумне, – попрохав Юрко. – Краще подивись на дерева. Яка краса!
Світлана звела голову, а Юрко в цей час труснув гілку. Міріади дрібних блискучих сніжинок посипалися на дівчину. Світлана скрикнула від несподіванки, змахнула рукавичкою сніг з обличчя.
– Ну, зайцю, постривай! – закричала Світлана й погналася за Юрком, обсипаючи його снігом.
Це був чудовий вечір. Вони кидали сніг одне на одного, потім зігрівали губи поцілунками, не звертаючи ніякої уваги на перехожих. До кімнати Світлани вони повернулися пізно, стомлені та щасливі.
– Скидай одяг, бо він геть мокрий, – наказала Світлана, струшуючи сніг із шубки.
– Ні-ні, мені треба йти додому!
– Нікуди ти не підеш, – категорично заявила Світлана.
Її рука потяглася до застібки курточки Юрка, але він притримав руку дівчини. Вона пильно подивилася йому в очі. В них було щире: «Залишайся. Не йди. Я хочу бути твоєю». Юрко відвів погляд, втупився у настінний календар. Він злякався, що знову знеславиться, до того ж записи залишилися вдома, а він без них не наважувався навіть спробувати. Батьки збиралися навідатися на дачу та перевірити, чи все там гаразд. Але це станеться не сьогодні й не завтра, а лише тоді, коли у матері буде відпустка. Треба дочекатися того дня. Вони зостануться наодинці в його кімнаті, тож буде можливість переглянути записи, і тоді…
– Я не можу залишити матір, бо вона недужа, – сказав він.
– Ну, якщо так… Але ж тато вдома?
– Ні. Він поїхав навідати Романа, чоловіка його молодшої сестри Ірини. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про неї? Вона зараз працює в Італії, – швидко заговорив Юрко, намагаючись за промовою сховати брехню. – Останнім часом Роман присів на чарку, а у нього на руках хвора дитина…
– Я все пам’ятаю, – глухо сказала Світлана. – Я сподівалася, що цей вечір закінчиться так гарно, як почався.
– Люба, мила Світланко, – Юрко торкнувся губами її повік, – зачекай ще трішки, і ми будемо разом. Добре?
Світлана на знак згоди кивнула головою, осміхнулася куточками вуст.
– Йди вже, – сказала вона, відчиняючи двері.
Вдома Юрко не раз передивився записи. Він ніяк не міг зрозуміти, чому в записі Світлана хвилювала його кров більше, ніж у житті.
28
Бабуся дивилася на Мирославу з вікна. Вона поманила до себе пальцем, йди, мовляв, до мене.
– Не можу, – каже Мирослава, але чомусь не чує свого голосу, – ти мертва, а я – жива.
– І я жива, – чує Мирослава голос бабусі.
– Я бачила твою могилу, сусіди теж знають, що ти померла.
– Миро, Миро, – зітхає старенька, – а я тебе повсюди шукаю. Чи я не вчила тебе не вірити лихим язикам? Мало хто що може сказати. Я стомилася, мені вже забракне сили тебе віднайти, – каже бабуся так жалібно-жалібно і починає тихенько схлипувати.
– Я тебе теж шукала, – зізнається Мирослава, а у самої серце крається, обливається кров’ю від жалю, – але ти весь час кудись зникаєш.
– Треба знати, де мене шукати, – якось загадково каже бабуся, утираючи зволожені очі кінчиком хустки.
– Скажи мені, де ти, – просить Мирослава.
– Ходімо зі мною.
Мирослава опиняється в метро, наповненому гулом юрми. Вона шукає очима бабусю, однак не знаходить. Раптом помічає її серед натовпу людей, які спустились ескалатором та хвилею попливли у бік електрички. Мирослава намагається проштовхатися проти людської течії, але юрба наступає на неї. Ще мить – і вона опиниться під тисячами ніг, а тоді вже ніколи не зможе побачити свою бабусю.
– Де ти?! – кричить Мирослава, але безжальний натовп глушить її голос.
– У метро! – встигає вона почути голос бабусі до того, як чиясь нога в чоботях боляче наступає їй на груди, інша – на шию.
Мирослава відчуває, що задихається. Вона намагається схопити та вдихнути бодай один ковток повітря, але не може. Вона хоче крикнути «Допоможіть!», але знову чиясь нога боляче ступає їй на горло. Мирослава лише хрипить і… прокидається. Їй важко дихати, піт заливає очі.
– Господи, то був лише сон, – каже вона вголос.
Андрій прокидається, спросоння не може зрозуміти, що сталося.
– Що? Що трапилося? – сонно питає він, помітивши Мирославу, яка сиділа в ліжку та важко дихала.
– Сон. Мені наверзлося жахіття.
– Сон? То лягай спати, – бурмоче Андрій, натягаючи на себе ковдру.
Так, він має рацію. Треба спати, бо завтра на неї чекає багато роботи. Треба вставати о п’ятій годині ранку й робити в крамниці переоблік. Мирослава зручніше вмощується у ліжку, але в пам’яті – ще свіжі спогади про сон. Чому бабуся сказала, що вона у метро? Саме там її вперше помітила Мирослава. «Звичайний збіг, – говорить собі жінка. – І взагалі, не треба зациклюватися на снах і сприймати їх у прямому сенсі. Сон – лише продовження людських думок». Вона намагається міркувати про щось приємне. Наприклад, про те, що на
