Замкнене коло - Світлана Талан

– Це ти називаєш «швидко»? – він тицьнув пальцем на наручний годинник.

– Вибач. Мені довелося затриматися. Я зараз приготую котлети.

– Не треба. Я не голодний.

– А що ти їв?

– Відколи ти почала цікавитися, чим я харчуюся?

– Не заводься, – попрохала Мирослава, – у мене й так день не вдався.

Андрій хотів щось сказати, але махнув рукою, схопив куртку та шапку і хутко вибіг, щосили грюкнувши дверима.

Мирослава заглянула в холодильник. Ані фаршу, ані котлет там не було. Вона знайшла фарш у морозильнику, торкнула його пальцем – він був твердий, як крига. Вона не стала його діставати. В кімнаті довго сиділа, роздивляючись світлину, де бабуся виглядала у вікно. Вирішила: треба зателефонувати Оксанці, та має вже бути вдома. Мирослава розповіла про свою пригоду в метро.

– Ти на власні очі впевнилася, що там нікого не було? – запитала Оксана.

– Так. Одначе як пояснити те, що я провела в підземці на одному місці майже п’ять годин, а мені здалося, що минуло не більше як хвилин двадцять?

– Ти замислилася, втратила відлік часу, – пояснила Оксана.

– Але ж за цей час пройшло лише дві електрички!

– Ти могла думати про своє, відключившись від реальності, та не помічати потяги.

– Можливо, – зітхнула Мирослава. – Проте все якось дивно… А на світлині таки є бабуся.

– Я знайду відповідь до цієї загадки. Сама знайду, – пообіцяла Оксана.

– Як ти це зробиш?

– Уже знаю як, але це – поки що таємниця.

Мирослава розпрощалася з подругою та вже хотіла йти лягати спати, аж раптом задзвонив мобільний телефон. Мишко сказав, що вже демобілізувався, але одразу не поїхав додому.

– Вирішив трішки погостювати в армійського друга, – пояснив він.

Мирославу дещо образила така новина.

– В усіх діти як діти, – напівсерйозно дорікнула вона синові, – зі служби поспішають до своїх матерів, а у мене…

– Мамо, моя матусю, ти в мене найкраща! Я знаю, що ти мене чекала й будеш чекати завжди. Зачекай ще трішки. Добре? Я вже приїду і нікуди від тебе не подінуся, а тут такі гарні дівчата!

– Якщо дівчата гарні, то вже мама не потрібна? – жартома запитала Мирослава.

– Ти потрібна більше, ніж дівчата, але не зараз, потім.

– Ех ти, мій дурисвіте! Гуляй вже, проте обачно.

– Я цілую тебе, матусю! Дай тепер слухавку батькові.

– Його… Він вже спить, – збрехала Мирослава і попрощалася з сином.

Андрій до ранку так і не прийшов додому…

29

Ірина поспішала в сусіднє село до матері та доньки. В голові все змішалося. Навіть саме усвідомлення того, що Роман зрадив її сподівання, болем віддавалось у всьому тілі, в кожній її клітинці. Ірина не могла уявити, що її рідне село стало чужим, а будинок, який був наповнений і очікуванням дитини, і першим її лементом, і сподіваннями на довге та щасливе життя, вже продано чужим людям. Ірина більше не думала про те, що Роман її не дочекався. Він – чоловік, і цим усе сказано. Але те, що він без узгодження з нею продав будинок, а доньку відвіз до матері, доводило Ірину до втрати самовладання. Як він міг?! Якби ж то Роман зізнався їй у всьому, вона спробувала б його зрозуміти. А так… Хіба це вчинок чоловіка?

– Ганчірка! Зрадник! Ненавиджу! – повторювала Ірина всю дорогу.

Ірину нестерпно терзала прикра образа. Вона не помічала, що сльози застилають дорогу, гадаючи, що то опустилися на землю темні осінні дощові хмари.

Ірина намагалася втішити себе думкою про зустріч із донькою. Вона була її радістю і болем одночасно. Заради того, щоб поставити Любоньку на ноги, вона відважилася покинути її та поїхати на заробітки. Так, їй було нелегко, але заради того, щоб Любонька могла сама ходити, вона стерпіла все. Тепер Ірина мала достатню суму грошей, щоб оплатити всі операції та реабілітаційний період доньки. І начхати їй на Романа! Думка про незабарну зустріч із донькою трішки розважила жінку, а гнів та образа притупилися. А от їхнього будиночку і справді шкода…

Аж ось і село, що розчинилось у мряці. Вузьку дорогу обабіч обступили берези, осики та верби. Ірині це село не дуже подобалося. Маленьке, хати розсипані понад дорогою та по балках. Після смерті батька мати продала не лише худобу, а й будинок. Вона сказала, що не зможе жити в будинку, де все нагадувало про батька. Мати вирішила купити хату в сусідньому селі. Ірина була проти, бо хотіла, щоб мати жила поруч, але та вчинила по-своєму. Мати купила задешево невеличку, але охайну хатину неподалік лісу. «Хочеться спокою, – сказала вона, – а тут – райський куточок».

Ірина звернула ліворуч, де дорога закінчувалася на садибі матері. Ще здалеку помітила, що в хаті темно. «Напевне, мати вклала Любоньку спати та й сама лягла», – подумала Ірина, зупинившись біля воріт. Вона просунула руку в дірку паркану, відімкнула хвіртку. Загавкав собака, вилізши з будки.

– Шарику, це я! – озвалася до нього Ірина.

Пес замовк, втягуючи носом повітря.

– Ну що, собацюро, впізнав мене?

Собака радісно заскавчав, заметляв хвостом.

– Ех ти, стороже! – Ірина потріпала рукою кудлату псячу чуприну. – Старенький став. Спати хочеться?

Ірина постукала у двері. Одразу ж засвітилося світло у вікні.

– Хто там? – мати визирнула у вікно.

– Це я, мамо, відчини.

За мить Ірина була в обіймах матері.

– Іринко, донечко, нарешті! Я вже всі очі виплакала, – бідкалася мати, обіймаючи доньку.

– Ну що ти, мамо. Не треба плакати, – втішала її Ірина тихим голосом, щоб не розбудити доньку. – Я повернулася, жива, здорова, то чого ж плакати?

Ірина втерла сльози на обличчі матері. Так мало пройшло часу, але як постаріла мати! Який невблаганний та жорстокий цей володар час!

Ірина роздяглася, зняла взуття.

– Ходімо, доню, вечеряти, – запропонувала мати. – З дороги голодна?

– Ні, потім. Я хочу побачити Любоньку, – сяючи, промовила Ірина.

Мати зблідла, заклякла на місці.

– Що? Що трапилося? – вичавила з себе Ірина, ледь тримаючись на ногах, бо земля захиталася під нею і все навколо пішло шкереберть.

– А… Ти що, нічого не знаєш?

Ірина кинулася до спальні, запалила світло. Ані візка, ані дитячих речей та іграшок, ані самої доньки.

– Де вона? – прошепотіла жінка й одразу ж зомліла.

Ірина прийшла до тями, коли мати її відлила холодною водою.

– Господи! Що ж це коїться?! Усе добре з Любонькою, – сказала мати, допомагаючи Ірині звестися. – Вибач, що тебе так налякала. Ось, попий водички з барбовалом, зараз я тобі все розповім.

Жінки сіли на диван, Ірина притислася до матері.

– Розповідай, – попрохала вона. – Зі