Замкнене коло - Світлана Талан

на тиждень. Інколи вистачало часу на те, щоб підсмажити картоплю. Зазвичай, доводилося брати заморожені котлети або пельмені, щоб нашвидкуруч зготувати вечерю й мерщій лягти відпочивати. А раніше кожного дня вона намагалася побалувати своїх чоловіків чимось смачненьким. Мирослава збирала звідусіль рецепти, щоб у вільний час приготувати щось новеньке. Вона дуже любила, коли Мишко або Андрій заглядали до кухні та питали: «А що це у нас так смачненько пахне?» чи «А що у нас на вечерю?» Їй подобалося дивувати. Вона накривала на стіл і лише тоді запрошувала чоловіків. Ті так кумедно розглядали нову незнайому страву, нюхали її та питали: «А що це таке?» І лише тоді Мирослава називала страву та пропонувала скуштувати. Її чоловіки були не дуже перебірливі в їжі, тому їм подобалося все. Вони навіть не помічали, що іноді страва недосолена або занадто солодка. «Як смачно!» – казали вони і з вдячністю цілували її у дві щоки.

Мирослава виклала на тарілку останній млинець, поглянула на годинник. Було за три хвилини сьома вечора. Ось-ось мала прийти Оксанка. Вона завжди приходила вчасно, бо була дуже пунктуальною і цього ж таки вимагала від інших.

Соловейко дзвінка на дверях протьохкав рівно о сьомій годині.

– Привіт, – Оксанка внесла з собою до квартири запах свіжості та приємних парфумів. – Зачекалася?

– Млинці на столі ще гарячі, – відказала Мирослава, вішаючи на гачок пальто подруги.

– Хочеш із мене зробити товстуху? Щоб від мене чоловіки сахалися врізнобіч?

– Здається мені, що тобі не загрожує ані перше, ані друге, – засміялася Мирослава.

– Тоді став чайник!

– А що ми сьогодні будемо пити? – запитала Мирослава, побачивши на столі пакунок з незнайомим сортом чаю.

– Класичний чорний цейлонський чай «Ува Шоулендс»! – урочисто промовила Оксана та додала: – Насправді, я не знаю цей сорт. Микола похвастався, що біля його будинку відкрилася нова крамниця «Світ чаю», тож йому довелося розкошелитися. Я йому сказала: якщо чай нам не сподобається, куплю цілий кілограм такого самого і змушу випити!

Подруги довго розмовляли про своє жіноче, про знайомих і друзів, про роботу. Але Мирослава з нетерплячкою непосидючого учня чекала нагоди показати одну з тих світлин, які їй зробила Оксана.

– Ти переглядала світлини, що роздруковувала для мене? – вловивши слушну нагоду, запитала Мирослава.

– Так. Вийшло непогано, хоча і сумно.

– Не помітила на них щось… незвичайне?

– Ні, – стенула плечима Оксана. – Десь був брак?

– Зараз покажу, – сказала Мирослава, подаючи Оксані світлину. – Поглянь сама.

– Що я мушу тут побачити? – не зрозуміла Оксана.

– Не помічаєш нічого незвичайного?

– Ні.

– Зверни увагу на праве вікно.

Оксана довго не могла відірвати погляд від світлини.

– Це… Це твоя бабуся? – опанувавши себе, запитала Оксана.

– Саме так.

– Нічого, я нічого не розумію, – розгублено протягла Оксана.

– Там, біля вікна, стояв ослінчик, на якому вона любила сидіти та дивитися у вікно, – пояснила Мирослава.

– Я бачила той ослінчик, але там нікого не було, – сказала Оксана й додала: – Не було, бо не могло бути. Хіба що у вікно зазирнув безхатченко, коли я фотографувала хату?

– Ти хочеш сказати, що на світлині у білій хусточці чоловік? – з легкою іронією запитала Мирослава.

– Ні, – розгублено відповіла подруга. – Я чітко бачу літню жінку. Так чітко, що навіть можу розгледіти на хустці дрібні сині квіточки.

– Ось! А коли я на власні очі бачила бабусю, мені ніхто не вірив! – із блиском в очах промовила Мирослава. – До речі, ти – також.

– Мирославо, – тихо сказала Оксана, – дай холодної води, мені млосно.

Мирослава відпоїла подругу водою з корвалолом, приклала до чола мокрий рушник.

– Так краще? – запитала вона, помітивши, що бліде обличчя подруги поступово ставало звичайного кольору.

– Усе гаразд. Дякую, – відповіла Оксана, знову беручи до рук світлину. – Я не вірила тобі, а зараз дивлюся, та не вірю своїм очам. Я – сучасна людина і не можу вірити в те, чого немає. Ця жінка давно померла, вона не може сидіти на ослінчику, виглядаючи у вікно, – це ясно як білий день. Але я не можу заперечувати те, що бачу на власні очі. На мій великий подив, я бачу те, чого не можна побачити.

– Та ми ж обидві зараз бачимо на світлині бабусю. Нехай я божевільна, але ми не можемо збожеволіти разом. До того ж мій Андрій теж її бачив.

– І як він це пояснив?

– Мовляв, якесь переломлення світла, фізичне явище, на кшталт обману зору.

– Можливо, він має рацію? – якось невпевнено запитала Оксана, проте одразу ж заперечила сама собі: – Тоді було б нечітке зображення. Але ж світлина така чітка, що видно її очі.

– Оксаночко, люба, поясни хоча б ти мені, що відбувається, – ледь не плачучи, мовила Мирослава. – Я так заплуталася, що вже нічого не розумію.

– Зараз я потелефоную Миколі, – сказала Оксана. – Він людина стороння, нехай ще він подивиться світлину.

Доки жінки чекали на Миколу, вони заварили ще по чашці чаю. Пили мовчки, поринувши у роздуми. Коли зателенькав дзвінок, обидві здригнулися від несподіванки.

– Нарешті! – Оксана кинулася до дверей.

– А чому такі кислі, дівчата? – запитав Микола, побачивши стурбованих жінок. – Від вас і молоко скисне.

– Ходи-но сюди, – не відреагувавши на жарт, Оксана привела Миколу на кухню, подала йому світлину. – Скажи, що ти тут бачиш?

– Як на допиті, – мовив він.

– Нам не до жартів, – серйозно сказала Оксана. – Опиши детально все, що ти тут бачиш.

– Дивні ви сьогодні. Але якщо так потрібно… – Микола світлину підніс ближче до очей. – Тут я бачу садибу, за яку не дбали вже не один рік. Про це свідчать хащі кущів, старі дерева, бур’яни. Хатинка занедбана, похилилася набік, у вікнах розбиті шибки. Це ще раз підтверджує моє припущення, що це нежитлове приміщення.

– А ще щось бачиш? – тамуючи подих, запитала Оксана.

– Так, – почав Микола. – У покинуту хатинку зайшла, можливо, колишня її господиня. Ця літня жінка з сумом оглянула колись таку веселу, наповнену людськими голосами хату, сіла біля вікна й задивилася…

– Ось! – скрикнула Мирослава так, що напружена Оксана мимоволі здригнулася всім тілом. – Він теж бачить!

– Нісенітниця та й годі, – Оксана знизала плечима. – Я геть нічого не розумію.

– Дівчата, та що з вами? Ви можете мені пояснити, що тут коїться? – запитав Микола, переводячи погляд з однієї спантеличеної жінки на іншу.

Мирослава й Оксана навперебивки почали розповідати. Микола ледь уторопав, що вони хочуть сказати.

– Я все зрозумів, – сказав він, вислухавши жінок. – А тепер уважно вислухайте мене.

– Ти можеш щось пояснити? – запитала Оксана.

– Я вас не перебивав, тож, будьте ласкаві, тепер вислухати мене.