Замкнене коло - Світлана Талан

дуже корисно пити на ніч. Мирослава повільно зробила ще кілька ковтків, тішачись солодким напоєм. Дістала світлини з конверта. Ось родина мальв. Шкода, що не можна розгледіти колір квітів, бо їх вже прибили перші заморозки. А ось річечка, яку добре видно з городу. Далі – руїни хліва. Мирослава добре пам’ятала кожну його дощечку, побиту шашелем, бо за хлівом ріс кущ бузку, де вона маленькою любила гратися. На іншій світлині – рідна хата виглядом із двору. Вона перехилилася на два боки, ніби розламалася навпіл від ваги років. На світлинах є Мирослава, а бабусі ніде немає. «Так і повинно бути», – констатувала Мирослава, перекладаючи фотографії. Залишилася ще одна світлина. На ній хата з розбитими шибками, сфотографована Оксанкою з вулиці. Шибки приреченої відживати свій вік хатинки схожі на сумні очі людини. Раптом серце Мирослави на мить завмерло. Вона, затамувавши подих, пильно, до болю в очах, вдивлялась у світлину, а саме – на розбите скло правого вікна. Крізь потрощену шибку просто на неї дивилася бабуся!

Мирославі зашуміло в голові, перед очима потемніло, а по тілу пробігли мурахи жаху.

– Не може бути, – прошепотіла жінка.

Вона відпила чаю, відсапалася. Тремтливими руками знову взяла світлину. Зараз ще раз подивиться, щоб упевнитися, що там нікого немає, бо сама ж заглядала у вікно з двору. Якби там була бабуся, то вона б її помітила. До того ж тітка Василина розповідала, що в хаті оселився безхатченко. Мирослава не вважала себе божевільною, тому побачене на світлині ніяк не вкладалося в її свідомості.

Мирослава, мліючи серцем, знову подивилася на світлину. З вікна на неї дивилася бабуся. Було видно лише її голову в улюбленій білій хустині. Мирослава добре пам’ятала, як бабуся любила сісти на краєчок лавки біля цього вікна та спостерігати за вулицею. На світлині вона була саме на тому місці! Не тямлячи, що робить, Мирослава схопила світлину, побігла з нею до спальні.

– Андрію! – скрикнула вона, вмикаючи світло. – Вставай! Мерщій вставай!

– Що?! – Андрій з переляку підскочив у ліжку. – Що трапилося?! Щось із сином?!

– Ні-ні! Ось! – вона подала світлину чоловікові. – Дивись! На вікно дивися! Там бабуся! Вона там була!

Спросоння Андрій не одразу второпав, що хоче сказати йому схвильована Мирослава.

– Так ти її бачиш? – переривчастим голосом запитала Мирослава.

– Так. У вікні дійсно обличчя людини.

– Це – вона! Мені ніхто не вірив, але тепер ти впевнився? Не будеш заперечувати?

– А ти впевнена, що це твоя бабуся, а не інша жінка?

– На сто відсотків! Андрію, що тепер мені робити? Як таке може бути? – Мирослава безсило сіла на ліжко. – Поясни хоч ти мені, що коїться?

– Міркуймо тверезо, – сказав Андрій, обіймаючи за плечі Мирославу, яка тремтіла від хвилювання всім тілом. – Ти пам’ятаєш, як померла бабуся?

– Так.

– Ти була на похованні й на власні очі бачила, як труну опустили в могилу.

– Так.

– Тебе в інтернат забрали не просто так, а тому, що ти залишилася сиротою.

– Так.

– Ви поїхали з Оксанкою на кладовище і ти на власні очі бачила могилу бабусі.

– Так, – тихо сказала Мирослава й додала: – Я могла помилитися.

– Припустімо, що так. Але ж були сусіди, які знали, що вона померла.

– Так. Баба Дарина сказала, що моя бабуся могла б іще пожити.

– Цю розмову чула не лише ти, а й твоя подруга. Разом з нею ви зазирали у розбите вікно.

– Так. Із двору. А ця світлина зроблена з вулиці.

– Ви заглядали до тієї самої кімнати, вікна якої виходять у двір та на вулицю?

– Так. Але там нікого не було.

– І це може підтвердити Оксана?

– Звичайно. Проте від того моменту, коли ми дивилися у вікна, до тієї миті, коли сфотографували, пройшов деякий час.

– Це нічого не змінює. Бабуся померла, тому вона не могла бути в хаті, тим паче виглядати у вікно, – Андрій почав утрачати самовладання.

– Але… Ти ж сам бачиш, що вона там є!

– Можливо, це переломлення світла абощо. Я не знаю, як пояснити це явище, але знаю певно, що вона не могла дивитись у вікно. Закриймо цю тему, бо я поруч із тобою сам збожеволію.

Мирослава скинула з себе руку чоловіка.

– Кажеш, «явище»? – з легкою іронією запитала Мирослава.

– Так! Це явище, якому я не можу дати пояснення.

– Лікар називав її «зоровою галюцинацією», ти – «явищем».

– Славо! Замовкни! – не витримав Андрій. – Твоя поведінка перетинає геть усі межі! Ти вриваєшся у спальню, як навіжена, хочеш від мене почути якусь нереальну історію…

– Я вважала, що зайшла до нашої спальні, щоб поділитися своїми тривогами з найближчою людиною – своїм чоловіком, – спокійно мовила Мирослава.

– Я більше не можу! Я так не можу! – Андрій впав на ліжко, засунув голову під подушку.

– Добраніч, любий, – сказала Мирослава, вимикаючи світло. – Вибач, що потурбувала.

Мирослава поклала світлину на кухонний стіл, допила простиглий чай, зателефонувала подрузі.

– Оксаночко, ти не спиш? – запитала вона.

– Ні, ми ще не спимо, – відповіла та з притиском на слові «ми».

– Ти можеш дати мені відповідь на одне запитання?

– Слухаю.

– Ми з тобою заглядали у вікно. Пам’ятаєш?

– Звичайно. І що?

– Ти огледіла всю кімнату?

– Так.

– Там нікого не бачила?

– Безхатченка? Ні, я його не бачила. До речі, світлини тобі сподобалися?

– Дуже! Ти навіть не розумієш як! – відказала Мирослава, не зводячи очей зі світлини.

23

Ірина вже не першу годину колихалася в автобусі. Її попутники, воліючи прискорити час, здебільшого спали чи дрімали. Іноді водії зупиняли автобус, щоб пасажири могли сходити до туалету, щось перехопити нашвидкуруч у придорожніх кав’ярнях. Змучені дорогою люди виходили надвір, розправляли стомлені плечі, пили каву або чай, хутко з’їдали хот-дог або бургер і знову поспішали до салону. Ніхто не бажав надовго затримуватися. Всі ці люди поверталися на туристичному автобусі з далекої сонячної Італії до рідної України. Але їхали в ньому не туристи, а такі самі, як і Ірина заробітчани, чи, як зараз їх називають, гастарбайтери. Вони можуть себе назвати щасливчиками, бо незабаром перетнуть кордон і побачать рідну землю. А скільки ще таких зараз працюють на чужині, в тій остогидлій Італії?! Іринка згадала, що нещодавно прочитала жахливу статистику. Виявляється, лише в Італії українців на заробітках шістсот тисяч. Тільки вдуматися, скільки розлучених з родиною людей! А по всьому світові у пошуках заробітку перебуває п’ять мільйонів українців. За кожним цим числом із шістьма нулями – проходить чиєсь життя, а воно дається людині лише раз.

Ірина мимоволі тяжко зітхнула. Навіщо зараз думати про сумне? Воно