Замкнене коло - Світлана Талан

Вона підійшла до почорнілих заростей квітів.

– Ну що, мої любі? Сумували за мною? Вас тут ображали? Бачу, що так, не пололи, водичкою не напували. Пробачте, так склалося. Але я вам не дам загинути, – сказала Мирослава й почала зривати «ґудзики» з сім’ям.

– І де ти їх посієш? У себе на балконі? – Оксана підійшла до подруги, почала їй допомагати.

– Ще не знаю де, але щось придумаю, – відповіла Мирослава. – Сфотографуй мене біля квітів.

Оксана не перечила. Вона зробила кілька знімків Мирослави біля мальв, потім на городі, що заріс будяками, а ще – коло річки, яка майже висохла.

– Ну що, можемо йти звідси? – спитала Оксана.

– Що ти?! А світлина будинку? А сусіди? – сполошилася Мирослава.

Оксана зробила знімки будинку з двох боків. Мирослава набрала на згадку трішки землі з подвір’я. Жінки вийшли на вулицю.

– А тепер останнє фото, – попрохала Мирослава. – Спочатку я з будинком, а потім – він без мене.

– Добре, – погодилася подруга.

До сусідів іти не довелося. До них підійшла сусідка, тітка Василина, що жила навпроти.

– Мирославо, це ти? – запитала сусідка, розглядаючи жінку.

Мирослава привіталася, запитала, хто жив у їхній хаті після них.

– Ой, і не питай! – замахала руками тітка Василина. – Після вас оселилось одне вже немолоде подружжя. Полюбляли вони зазирнути у чарчину, то й почаділи обоє.

– Померли? – якось таємниче запитала Мирослава.

– Так, в одній могилі обох поховали. Потім жила ще одна непорядна родина. На п’яну руку зчинилася сварка, чоловік зарізав свою співмешканку, а сам загримів за ґрати. Чула, що й того закопали вже. – Тітка Василина замовкла, перехрестилась і продовжила: – А потім жив один «афганець». Подейкували, що в нього не все гаразд із головою. Відлюдькуватий такий чоловік був, але зла людям не робив ніякого.

– А чому був?

– Бо щось зайшло йому в голову, то й повісився на шматку мотузки, що залишилася від твоєї гойдалки.

– Ой лихо! – мимоволі вирвалося в Оксани. Вона з острахом кинула погляд у бік хати, що зяяла темними зіницями вікон.

– А зараз там хтось живе? – обережно запитала Мирослава.

– Та безхатько якийсь прибився й оселився тут. А чи живий, чи ні – Бог його знає. Туди люди вже бояться заходити.

– А місцина гарна, – мовила Оксана. – Чому ж тут ніхто не збудує новий дім?

– О-о-о! – протягла тітка Василина. – Стільки вже люду приїжджало з міста, щоб побудуватись, а як дізнаються, що тут усі мруть, то й задки. Не хоче хата, Мирославо, після вас нікого до себе впускати, – ніби читаючи Мирославині думки, тихо сказала тітка Василина. Мирослава не стрималась, осміхнулася собі куточками уст та вдячно поглянула на хату.

– Це до нас дибає баба Дарина? – з неприхованим подивом запитала Мирослава.

Скільки себе пам’ятала Мирослава, баба Дарина завжди була стара, зігнута та ходила з ковінькою. Такою вона була тоді, коли Мирослава була ще маленькою, такою – коли її забирали до інтернату, такою самою залишилася й зараз. Час ніби зовсім її не торкався.

– Впізнала мене? – запитала стара, привітавшись.

– Ще б пак! Як здоров’ячко, бабо Дарино?

– Яке там здоров’я у мої роки? – махнула рукою стара. – Живу, як бачиш. А твоя бабуся була молодшою від мене. Могла б і до цього часу жити.

– Могла б? – тихо перепитала Мирослава.

– Ще й як могла б! А то ось бачиш, як ваша хата чужих не любить? Уночі люди бояться повз неї проходити. Смерть там живе після вас.

Поспілкувавшись із сусідками, Мирослава сіла в автівку.

– Ти задоволена поїздкою? – запитала Оксана.

– Дуже. Дякую тобі, Оксаночко. Ти лише роздрукуй світлини якнайшвидше.

– Добре. Завтра принесу.

До самого дому Мирослава не зронила ні слова. Вона дивилась у вікно, але нічого не бачила. Її думки були там, біля рідної хати, яка вперто не бажала приймати нових мешканців.

21

Юрко повертався з роботи, коли помітив, що на розі їхнього будинку відкрилася нова крамниця. «Ваш спокій» – прочитав він вивіску. Ця назва ні про що йому не говорила, тож він вирішив туди зазирнути. Сьогодні він не мав наміру зустрічатися зі Світланою, бо та послалася на головний біль. Додому він не поспішав, тому мав вільний час.

У крамниці на полицях були акуратно розкладені цифрові фотоапарати, поблискувала дуже схожа на бойову травматична й газова зброя. По інший бік лежали різноманітні електрошокери. Але серед цих дрібниць, поруч із відеокамерами, Юрко помітив міні-камери для таємного спостереження. Серед них були зовсім маленькі та непомітні. Коштували вони, звичайно, недешево, але думка, що осяяла хлопця, вже збудила його уяву. Можна встановити міні-камеру спостереження у ванній кімнаті Світлани або, наприклад, у спальні. Навряд чи дівчина її помітить. Це був вихід! Юрко зробить записи, занесе до комп’ютера, де зможе у будь-який час бачити оголену подругу.

Можна буде нишком переглянути записи, коли Світлана буде, наприклад, у ванній або десь на кухні. Головне, вчасно закрити вкладку, щоб дівчина не помітила.

Бурхлива уява хлопця змусила завирувати кров. Він уже уявляв, як займається сексом зі Світланою та не має жодних проблем.

Юрко підійшов до продавця-консультанта по детальну консультацію.

– Зазвичай, – пояснив продавець, – такими камерами спостереження користуються детективні агентства, але їх купують і для домашнього вжитку.

– Навіщо? – запитав Юра й чомусь почервонів.

– Дехто спостерігає за няньками, яких наймають для своїх дітей, а дехто – встановлює в спальнях невірних дружин, – хитро посміхнувся продавець.

– Та-а-к, – протягнув Юрко, – у мене теж щодо цього є деякі підозри.

– Тож ця річ – саме для вас, – швидко заговорив продавець, відчувши потенційного покупця. – Можливо, вона розвіє ваші підозри, а може бути інакше. Все треба побачити на власні очі. Вам без цієї штучки ніяк не можна.

Юрко подякував і чимдуж помчав додому.

– Зараз насиплю їсти, – почув він голос матері з кухні. – Ти чомусь сьогодні забарився.

– Мамо, у мене справи. Не турбуйся, я не голодний, – відказав їй Юрко та поспішив до своєї кімнати.

Хлопець відсунув шухляду столу, поспіхом перерахував свої заощадження. На таку бажану покупку бракувало триста гривень. Можна почекати до авансу, але що робити, коли трапиться нагода заночувати зі Світланою? Знову хитрувати? Чи плести нісенітниці про хворобу? Ні, цього він допустити не міг, розуміючи, що одна із зустрічей може стати останньою. Але де взяти гроші? Шкода, що Мишка немає вдома, той би допоміг. Звернутися до тітки Мирослави? Так вона стільки часу провела у лікарні, де ніхто без грошей жодної пігулки не дасть. Мишко склав гроші вдвоє,