Замкнене коло - Світлана Талан

– І двічі був жонатий, – з легкою іронією додала Оксана. – Розумієш, не лежить до нього душа, і все!

– Можна хоча б спробувати спільно пожити.

– Щоб тоді було болісніше розлучення?

Микола не дав їм побалакати:

– Все? Нічого не забули? Можна рушати?

– Біля квіткової крамниці треба зупинитися, – сказала Мирослава.

– Зрозумів, – кивнув головою таксист.

…Мирослава сиділа на задньому сидінні й милувалася індустріальними краєвидами околиці міста. Вона вже давно не була на околиці міста. Новозведені висотні будинки підморгували їй чистими та блискучими вікнами. Іншим разом Мирослава раділа б такому побаченню з цілими новітніми кварталами, але зараз на душі у неї було неспокійно. Як там буде? Чи зустріне вона когось із колишніх сусідів? Чи пам’ятають вони її? Але найбільше непокоїло Мирославу те, що хтось чужий живе у хаті, де колись усе належало їй та коханій бабусі. Лише там вона була цілком щасливою, тільки там було тепло, затишно, надійно. Жінка подумала про те, що будинки наділені якоюсь своєю особливою силою. Вони всмоктують у себе все, що там відбувалось, а потім довгі роки стіни будинку тримають у собі все те, що трапилося в них. Їхній будинок мав увібрати все те, що йменується словом «щастя». Чи зберегли стіни це відчуття? Чи дали новим мешканцям те щастя, яке полишила там Мирослава? Чи, можливо, їх відторгли, не бажаючи прийняти нових мешканців?

Кожна клітинка Мирославиного тіла тремтіла від хвилювання, коли автівка зупинилася біля воріт сільського старого кладовища. Колись тут були добротні дерев’яні ворота, пофарбовані в синій колір. Зараз ліва половинка брами була зламана та перекошена, а права – взагалі відсутня. Навколо кладовища замість огорожі розкинулися зарості акації. Нею заріс і весь цвинтар. Мирослава на мить зупинилася. Чи знайде вона серед цих джунглів рідну могилку?

– Я тут, поруч, – сказала Оксана, взявши подругу під руку.

– Дякую, – тихо мовила Мирослава.

– Ми у цих хащах не заблукаємо?

– Ні, – відказала Мирослава, пройшовши крізь діру у воротях.

Ноги самі понесли Мирославу крізь хащі кудись далі й далі. Від дня поховання минуло багато часу, а самий похорон для Мирослави пройшов як у тумані. Попри це вона безпомилково і швидко знайшла могилу бабусі. До цього часу стояв великий дерев’яний хрест. Він підтрух, нахилився на один бік, але вистояв, дочекався Мирославу.

– Добридень, моя рідненька, – привіталася Мирослава крізь сльози. – Пробач, що так довго не приїздила…

– Я буду неподалік, – сказала Оксана, вивільнивши руку. Вона розуміла, що Мирославі зараз треба багато чого розповісти рідній людині, пожалітися, а то й виплакатися.

Мирослава довго пошепки щось розказувала бабусі, не помічаючи сліз, що струмками текли по щоках. Скільки ж разів вона мала намір приїхати на цей цвинтар, але бракувало сил. Зараз вона виговорилася, вдосталь наплакалася та трішки заспокоїлась.

Могила бабусі існувала, тож лікар мав рацію, називаючи те, що бачила Мирослава, «зоровою галюцинацією». Вона озирнулася, шукаючи поглядом Оксану. Та була неподалік і роздивлялася портрети на мармурових надгробках.

– Можемо їхати далі, – сказала їй Мирослава.

– Вже? Чи ще побудеш тут?

– На сьогодні досить, – відказала Мирослава. – Треба негайно привести могилу до ладу. Хочу замовити красивий гранітний пам’ятник з портретом.

– У тебе є її світлина?

– Єдина. Коли мене відвозили до інтернату, то дозволили взяти лише небагато одягу. Альбоми, великий портрет бабусі на стіні – все залишилося. Я встигла прихопити лиш одну світлину бабусі. А ось батьків… Просто не дали мені часу. Мої тато й мати жили в іншому селі. До чого я це?… – розгублено запитала Мирослава.

– Не переймайся, все буде добре. Зараз подивимося хату, де ти жила. Не передумала?

– Ні, – твердо відповіла Мирослава.

…Мирослава вийшла з автівки, що зупинилася перед перекошеною від тяжкості років хатинкою. Неймовірно, але вона стояла на своєму місці! Мліючи серцем, Мирослава міцно стисла пальцями руку подруги та повільно пішла до будинку. Вона очей не могла відірвати від споруди.

– Я ж тобі казала, що вона ще стоїть! – прошепотіла Мирослава у захваті. – Старенька, похилена, з побитими шибками, але стоїть! Як добре, що вона мене дочекалася!

– Це вже не твій дім, – обережно нагадала Оксана.

– Я хочу торкнутися його стін.

На диво, зосталася та сама хвіртка, той-таки паркан. В одному місці паркану не було, отож жінки пройшли крізь вільний простір.

– Тут, на цьому подвір’ї, минуло моє дитинство, – мовила Мирослава, широко відкривши очі. – Ось ті руїни – наш колишній сарай. Там був льох.

Жінки наблизилися до будинку. Мирослава однією рукою трималась Оксани, а другою повільно провела по стіні будинку.

– Вона тепла, – мов зачарована, промовила Мирослава.

– Цього не може бути, бо сьогодні зимно, – заперечила Оксана.

– Ні, ти не відчуваєш, бо не жила тут. Я добре чую тепло стін, яке вони зберегли. Це тепло наших душ.

– Мирославо, поїхали звідси, – занепокоїлася Оксана.

– Я хочу зазирнути у вікно.

– Можливо, там хтось живе, а ми будемо зазирати у вікна. Ходімо постукаємо та зайдемо досередини.

– Всередину не можна, – таємниче промовила Мирослава.

– Але чому?!

– Бо хата притягне до себе своїм теплом, своєю енергією, тоді я не зможу її покинути.

– Ти мене лякаєш. Зазирни вже у вікно та ходімо звідси, – попросила сполохана Оксана.

Мирослава тихенько підійшла до вікна, витягла шию та зазирнула крізь вибите скло вікна. Зсередини кімната здалася Мирославі сірою й незатишною. На тому самому місці стояло їхнє ліжко, але постіль була розкидана та брудна. Зберігся й диван, на якому лежала мертва бабуся. Спогади того дня ожили миттєво, і Мирославі запаморочилося в голові.

– Тобі зле? – запитала Оксана, помітивши, як та хитнулась і зблідла.

– Пусте. Ходімо, я тобі покажу, де був садок.

Жінки пройшлися подвір’ям.

– Дивися, – зраділа Мирослава, – ось яблуня, білий налив називається. Тут висіла моя гойдалка!

Мирослава підвела голову. Там на товстезній гілці висів шматок мотузки – частинка гойдалки.

– Це ж треба! – захоплено, по-дитячому, сказала Мирослава. – Стільки років минуло, а вона не струхла, висить!

– А город не засаджували вже не один рік, – зауважила Оксана. – Бур’яни з мій зріст вимахали.

– Ой, дивися, – скрикнула Мирослава, – там сімейка мальв! Вони вже померзли, зів’яли, але й досі ростуть на своєму улюбленому місці. Розумієш, ми з бабусею їх саджали в різних місцях, вони росли, але не були такі пишні та гордовиті, як на цьому місці.

– Можливо, ґрунт не підходив?

– Ні. Там була їхня маленька батьківщина, там вони виросли в своїй родині. А якщо людину відірвати від рідної землі, то хай би де вона жила, все