Замкнене коло - Світлана Талан

Згадуючи цю ніч, Мирослава почала міркувати, чи зможе вона про це розповісти бабусі, якщо її зустріне? Чи розповість, як свідомо уклала угоду зі своїм сумлінням, коли знову пішла до сторожки? Адже вона нікому не розповідала, що її серце пережило, перетерпіло та нарешті стало кам’яним. Душа дівчинки, здавалося, стала бездиханною, терплячи брудні тортури. Вона навчилася жити з заплющеними очима, а ще точніше, не жити, а напівіснувати, без душі, бо її витяг старий збоченець. Вона змогла прожити кілька років, надягши обличчя-маску, під якою був лише душевний бруд. Мирослава жила з постійним відчуттям страху, що скував її, як річку кригою. Заради картатої спідниці та шовкової кофтинки вона віддала збоченцеві свою цноту, не чинивши опору, не плекаючи надії на щось світле й гарне. Тільки вона знала, як її охопив тваринний жах, як обірвалося щось усередині, але вона повністю отупіла й була близькою до істерики, коли з її тіла Ігнатович уперше зняв одяг. Потрапивши у тенета сторожа, вона найбільш за все боялася розголосу, а тому дуже зраділа, коли довідалася, що Ігнатовича звільнили з роботи за пиятику. Таємницю Мирослави знала лише Тетянка. Після закінчення навчання в інтернаті дівчатка поклялися, що ніколи та нікому не викажуть свої таємниці. Вони домовилися, що будуть спілкуватися завжди, але Мирослава навмисне пішла навчатися до іншого училища. Вона не хотіла, щоб минуле тяглося за нею по життю. Мирослава змогла вижити в інтернаті, у неї починалося нове життя, де не було місця минулому…

Зранку Мирослава дістала папірець і намалювала на чорній смузі життя в інтернаті ще чорніше коло – це був Ігнатович. Вона сама напросилася до лікаря. Вперше за своє життя Мирослава розповіла про чорний період. Їй одразу ж полегшало.

– Ви більше не зустрічалися з подругою дитинства? – запитав лікар.

– Кілька разів випадково, коли ще навчалася в училищі, – відповіла Мирослава. – А коли вийшла заміж, то дала Тетянці неправильний номер телефону. Десь у підсвідомості залишився страх від того, що вона все розповість моєму чоловікові.

– Так, так, так, – лікар постукав олівцем по столу. – Дякую вам за відвертість. Я так і гадав, що ваші проблеми тягнуться з дитинства.

– Тобто?

– Знаючи проблему, я зможу вас швидше вилікувати.

– Як це буде швидко?

– Швидко тільки кішка народжує, – осміхнувся лікар. – Зараз ви мусите усвідомити, що ви – хвора, але всі недуги лікуються. Якщо ви зрозумієте, а я певен у цьому, бо ви людина з вищою освітою, що ви бачите не свою бабусю. Це є зорова галюцинація. Ви повинні це усвідомити, – повторив він ще раз.

– Зорова галюцинація? Спробую усвідомити, – відказала Мирослава й розпрощалася з лікарем.

У палаті вона подумала, що дуже несправедливо називати дорогу їй людину «зоровою галюцинацією». «Якщо так треба, то я назву бабусю цими образливими словами заради того, щоб хутчіше звідси вибратися», – вирішила жінка.

17

Після роботи Юркові чомусь не хотілося йти додому. Він вирішив погуляти вулицями міста просто так, без усякої мети. Десь глибоко в серці він сподівався знайти душевну втіху. Хлопець розважав про те, як йому жити далі. Лише зараз, коли він мало не втратив Світлану, зрозумів, як він її кохає. Юрко міг годинами спостерігати, як вона розмовляє, як іноді червоніє та шаріється, як осміхається. Від її милої, по-дитячому наївної усмішки линуло тепло та світло. Таких людей називають «світлими», бо від них іде лише позитив. Обличчя Світлани знову і знову з’являлося перед ним. Ось вона сміється, спостерігаючи за двома кумедними малюками в пісочниці. Біля них два відерця, а вони вчепилися в одне і кожен тягне до себе.

– Дивись, Юро, які вони кумедні! – сміється Світлана.

Від її усміху світиться все обличчя, яке стає круглішим, а на щоках з’являються маленькі ямочки. Та й саме обличчя проміниться невидимим сяйвом. Іншим разом обличчя дівчини стає серйозним, як у дорослої та мудрої жінки. Тоді між чорними крилами брів залягає зморшка мудрості. А часом щира прикрість відбивається на обличчі, й воно набуває по-дитячому лагідного та простого виразу.

А ще Юрко любив її очі. Вони були кольору весняного неба. Від настрою дівчини вони змінювалися. Вони бували то блискучими з грайливими іскорками, то сміливі, то тужливо-світлі, то з хитринкою. Світлана була справжньою, хлопець це відчував серцем і за це її покохав. Вона така щира, безкорислива, лагідна й добра, а він… Хто він? Вуаєрист. Збоченець. Рано чи пізно дівчина дізнається про це та кине його. Як йому бути? Плисти за течією, доки хвилі не приб’ють його до невідь-якого берега? А що далі? Самотність на все життя? Чи навчитися жити подвійним, таємним, життям?

Занурений у свої думки Юрко не помітив, як розпочався сильний вітер. Він наскакував звідусюди, шарпав кущі та гілки дерев, чіплявся до перехожих, пронизував їх наскрізь, а зірване з дерев листя несамовито жбурляв угору та нісся далі. Раптом на асфальт впали перші важкі краплі дощу. За ними одразу ж із темного неба ринув донизу водяний шквал. Лише тоді Юрко помітив, що змок до рубця та змерз. Озирнувшись, він помітив, що стоїть перед будинком, де мешкає Світлана. Її вікна світилися, манячи до себе. Ноги самі понесли хлопця до знайомих дверей. Не знаючи, що буде говорити, як себе поводити, Юрко натиснув кнопку дзвінка.

– Світлано, це я, – мовив він глухим голосом.

– Заходь, – запропонувала Світлана, відчиняючи двері. – І чому ти без парасольки? Там періщить дощ.

– Я… Я просто гуляв.

– Хто ж гуляє по такій негоді? Йди на кухню, я напою тебе чаєм з малиною, а то так не довго і занедужати.

– Що зі мною станеться, – буркнув він, але слухняно, пішов до кухні.

– Та ти ж геть увесь промок! Знімай одяг, треба його просушити, – запропонувала Світлана та почала розстібати ґудзики його сорочки.

– Не треба, – зупинив він дівчину.

– А я й не питаю, треба чи ні, – спокійно, проте наполегливо сказала дівчина. – Роздягайся швидше.

– Я… Я не надовго, – промимрив Юрко, але підкорився та зняв сорочку.

– Штани теж сюди, – Світлана командувала далі.

У цю мить Юркові здалося, що Світлана вже його дружина. Ось він повернувся додому з роботи стомлений і мокрий, як курка. Він поспішав додому, бо його чекала кохана турботлива жінка. Зараз вона розвісить мокрий одяг, нагодує чимось смачним і тепленьким, а потім вкладе спати у теплу й чисту постіль. А потім? Потім він має сказати: «Вибач, люба, але я мушу зараз подивитися порнофільм, а