Замкнене коло - Світлана Талан

скавчало, метляючи хвостиком. Тоді вони принесли картонну коробку та змайстрували прихисток для цуценяти. Тетянка десь розжилася шматочком хлібця й мисочкою молока. Цуценя наїлося, залізло до коробки, де йому постелили якесь ганчір’я, згорнулося бубличком і швидко заснуло. Тієї ночі Мирослава подумала, що вона дуже схожа на те цуценя. Вона, як та тваринка, що нещодавно могла сховатися від життєвих негараздів на материнському череві, де було тепло, затишно, спокійно та сито, а за потреби можна було поборюкатися й підставити для цілунку свою мордочку під теплий і лагідний язик матері. Водночас цуценя втратило все та попало у незнаний світ, де панує холод, самота й жорстокість. Тут вже нема де та біля кого зігрітися, нікому пожалітися, нема від кого чекати помочі. Згадуючи минуле, Мирослава порівняла себе з тим цуценям, бо тоді залишилася сам на сам із жорстоким світом. Чи зможе вона вижити? Чи не опиниться під чиїмись брудними ногами? Чи не розтопчуть ці ноги її мов маленьку комаху? Мирослава тієї ночі багато передумала. В інтернаті вона не хотіла, щоб її життя було розтоптане якимись «людо-юлями». Вона повинна була вижити будь-якою ціною. Можливо, Тетянка має рацію, коли йде до старого сторожа на ніч. Ніхто про це не знає, а дівчина має з цього свій зиск: вона не голодна та ще й одержує дещо з одягу. Якщо Тетянка здатна до адаптації, то чому вона, Мирослава, не може стати схожою на хамелеона?

Тієї далекої ночі Мирослава прийняла для себе рішення сходити до сторожки. Вона поки що не буде нічого казати подрузі. Роздягатися та спати зі сторожем Мирослава не мала наміру, але заробити щось смачненьке їй дуже кортіло. Згадка про цукерки, шоколадки, сир і ковбасу її так схвилювали, що в животі забурчало й заболів шлунок.

…Мирослава дочекалася ночі, коли ніхто з дівчат не пішов до сторожа. Була пізня осінь. Надворі дощ періщив як з відра та стояла суцільна темрява. Мирослава тихенько встала, вдяглася й безшумно покинула спальню. Навшпиньки вона спустилася сходами вниз. Серце так шалено калатало в грудях, що схвильованій дівчині здавалося, що його стукіт чути в нічній тиші. Без перешкод Мирослава вийшла надвір. Стояла непроглядна темрява. Від сторожки, де світилося віконце, її відділяли кілька десятків метрів. Мліючи серцем та хапаючи дрижаків, дівчина повільно підійшла до дверей. На мить почуття страху паралізувало її волю, і вона, як у яйці, завмерла. Хотілося бігти кудись галасвіта, щоб сховатися від усіх, хто її оточував. Але за мить тремтлива худенька ручка дівчини сама потяглася до дверей і тихцем постукала. Двері одразу прочинилися й звідти потягло теплом.

– Заходь швиденько! – скомандував сторож. Він мерщій зачинив за Мирославою двері. Дівчина тремтіла мов листя на осінньому вітрі. Вона сіла на краєчок ліжка, не в змозі зупинити зуби, що цокотіли чи то від холоду, чи то від страху.

– От дурненька, – сказав сторож, – така негода, а вона роздягнена.

Ігнатович подав Мирославі чашку гарячого чаю.

– Пий, а то захворієш, – звелів він.

– Дякую, – тихо мовила дівчина.

Кілька ковтків гарячого напою приємно розтеклися по всьому тілу, і дівчина перестала цокотіти зубами. Тепер вона могла роздивитись Ігнатовича. Він здався Мирославі старим і неприємним. У нього була відразлива посмішка та очі, які нахабно обмацували дівчину з ніг до голови. Коли масні товсті губи Ігнатовича розтягувались у посмішці, то з рота виглядали два золоті передні зуба. Переляканій Мирославі на мить здалося, що сторож ось-ось учепиться цими зубами в її тіло та почне гризти.

– Бідна дівчина! – сторож співчутливо зітхнув. – Ти, напевно, голодна?

– Еге ж, – Мирослава кивнула головою на знак згоди.

– Бери шоколадку до чаю, – запропонував Ігнатович.

– Дякую, – тихенько прошепотіла дівчина.

Вона в руках тримала справжнісіньку шоколадку! І це був не сон, не її уява! Скільки ж ночей вона мріяла про таку мить! Уявляла давно забутий солодкий смак, а тепер вона її має і навіть може скуштувати. Мирослава розгорнула блискучий папір та відчула запах шоколаду. Дівчина не могла себе стримати. Вона почала її їсти похапцем, навіть не смакуючи кожну плиточку. За мить на столі лежала лиш обгортка від шоколаду. Дівчина запила чаєм, і світ здався вже не таким і поганим. Якби ж то можна було зараз піти звідси та лягти спати! Дівчина подякувала й попрямувала до дверей, але сторож завбачливо зачинив перед її носом двері на замок. У дівчини підломилися ноги. Їй здалося, що то зачинилися не двері, а перекрили їй клапан з киснем. Вона відчула себе пташкою, що попала в сильце. Ігнатович підійшов до дівчини, яка тремтіла, погладив шершавою долонею по голові.

– Не бійся мене, – мовив він, важко дихаючи.

– А я і не боюся, – пролопотіла вона.

Сором пік зсередини, коли тремтячі руки Ігнатовича обмацали її шию, опустилися нижче та торкнулися маленьких бугорків грудей.

– Які в тебе гарні груди, – шепотів Ігнатович, залазячи руками їй за пазуху. – Вони такі маленькі, такі тверді. Зроби мені приємно, прошу тебе, благаю, – сторож схопив руку Мирослави, намагаючись запхати її у свої штани.

– Я боюся, – налякана і спантеличена Мирослава ледь не плакала. – Відпустіть мене, я піду, – попрохала вона.

– Не можу, вже не можу, – шепотів сторож. – Дай я тебе поцілую.

Мирослава побачила, які в нього стали масні очі, та ще більше налякалася, коли в них з’явився блиск хижака, який щойно вполював свою жертву. Страх крижаним обручем обхопив серце дівчинки й безжально скував по руках і ногах.

– Я хочу піти, – крізь сльози мовила вона. – Дядечку, відпустіть мене, будь ласка.

– Один, лишень один поцілунок, – гаряче шепотів Ігнатович, намагаючись упіймати вуста переляканої дівчинки.

– Ковбаси, – мовила вона, згадавши розповідь Тетянки.

– Якої ковбаси?

– Ви дасте мені ковбаси?

– Дам, що хочеш дам…

Мирослава перестала пручатися та заплющила очі. Вона відчула, як неприємно тхнуло з рота сторожа, як його слиняві великі губи боляче вп’ялися в її вуста, й ледь не знепритомніла. Пекельний сором обпік дівчину зсередини, коли сторож міцно притис її до себе, обхопивши за сідниці. Вона відчула, як здригнулося його тіло, як той застогнав і поступово відпустив від себе до смерті налякану дівчину.

– То я піду, – мовила Мирослава, відходячи від сторожа.

– Іди, – відповів той, вмощуючись на ліжко.

– А ковбаса?

– Ледь не забув. Ти гарна дівчинка, хоча й якась перелякана. Тримай.

Мирослава схопила бутерброд, Ігнатович відчинив двері – і вже за мить дівчина опинилася надворі. Було волого, непривітно та страшно, а в голову ніби хтось забив цвях. Вона поспіхом проковтнула хліб зі шматком ковбаси, навіть не відчувши смаку. Потім ніби знову