Замкнене коло - Світлана Талан

Хлопець вечорами, коли бував удома, потайки виходив на балкон, прихопивши з собою улюблений бінокль. Він лаяв себе отим огидним і брудним словом «вуаєрист», але бажання побачити у чужому вікні бодай частину оголеного жіночого тіла мало над ним владу більшу, ніж його сили. Іноді йому вдавалося побачити, як подружжя займалися коханням. Одного разу він підгледів, як хлопець із дівчиною вечеряли на кухні, потім згребли геть усе зі столу й дівчина сіла на стіл, де щойно стояли тарілки та чашки. Закохані швидко поскидали з себе одяг і почали так інтенсивно й з запалом кохатися, що Юрко дуже швидко збудився. Як зачарований він спостерігав за цим дійством. Стіл стояв якраз напроти вікна, тому було все дуже добре видно. Давно Юрко не відчував такого задоволення! Неохоче він опустив бінокль, коли молоді люди повдягалися і, сміючись, почали збирати розкиданий по кухні посуд.

Хлопець зітхнув та вже збирався йти до своєї кімнати, коли йому здалося, що на п’ятому поверсі у квартирі, де колись мешкала білявка, горить світло. Тремтячими руками від нещодавнього збудження Юрко підніс бінокль до очей. Не може бути! У знайомих вікнах дійсно світилося. Оце так новина! Юрко перевів погляд з вікна кімнати на кухню. Там він помітив постать дівчини, яка щось робила, нахилившись донизу. Серце хлопця шалено закалатало від радості. Вона повернулася! Тож до неї знову приходитиме чоловік, і вони будуть кохатися перед вікном. Дівчина підвелася, підійшла до вікна. Це була не знайома білявка, а зовсім інша мешканка. Дівчина мала коротко стрижене темне волосся. Юрко був розчарований. Він і далі спостерігав за незнайомкою. Дівчина наводила лад у кімнаті. Вона протерла люстру, над ліжком повісила картину, на якій була зображена гола жінка, що напівлежала на піску. Потому дівчина натягла на ковдру жовту пішву, поправила подушки на ліжку, застелила червоне атласне покривало.

Юрко подумав про те, що було б непогано дати ім’я незнайомці. «Якщо вона буде кохатися, не запинаючи фіранками вікно, – загадав хлопець, – я дам їй красиве ім’я». Чекати довго не довелося. Дівчина повернулася до кімнати з хлопцем. Вона одразу ж показала йому картину на стіні та вийшла з кімнати. Її друг ліг поперек ліжка, закинувши руки вгору. Незнайомка повернулась оголеною. Нарешті! У Юрка тремтіли не лише руки, ноги, все тіло, здавалося, тремтить в очікуванні все його єство. Дівчина не закрила фіранками вікна, одразу ж підійшла до друга, який схопив її в обійми та почав цілувати. Юрко затамував подих так, що, здавалося, чує стукіт свого серця у грудях. Те, що заборонено, завжди приваблює – Юрко це знав напевно. Від забороненого споглядання за оголеними тілами хлопцеві трішки паморочилася голова. Він розумів, що кожен такий його вчинок на крок віддаляє від Світлани, але був як закляклий. Він спостерігав, боячись проґавити хоча б мить. Дівчина покусувала собі губи від насолоди, коли рука її друга торкнулася сосків, які збільшилися в розмірі та стали схожими на маленькі ґудзики. Юрко міг бачити навіть те, що у юнака були заплющені очі, як дівчина прикусила нижню губу, як судомно сіпнулися маленькі пальчики її ніг. «Маргарита, – майнула думка в голові Юрка. – Я буду її звати Маргаритою, бо вона така приваблива та сексапільна і схожа на гарну квітку».

Давно вже Юрко не відчував такої насолоди. Коли молоді люди вимкнули світло, хлопець повернувся в жорстоку реальність. Він ніколи не зможе так, як ті закохані. Юрко зрозумів, якщо навіть він і зможе кохатися зі Світланою, то ніколи не відчує такої втіхи, як зараз. «Якби ж то можна було кохати Світлану платонічною любов’ю та мати змогу спостерігати за іншими, щоб повністю задовольнити свої бажання так, як сьогодні», – подумав Юрко, тихенько зачиняючи за собою двері балкона.

Частина третя

20

Виписуючись із лікарні, Мирослава запитала лікаря, що їй робити з папірцем, де вона малювала барвисті смуги.

– Ось бачите, – сказав лікар, – я ж казав, що життя різнокольорове. Тепер ви самі в цьому впевнилися. А чому ви не зробили смугу теперішнього життя?

– Бо зараз ще не можу визначитися. Якщо будуть зміни в бік покращення чи то погіршення…

– Ніякого погіршення! – заперечив лікар. – Попереду завжди повинно бути світло.

– Це вже як складеться, – осміхнулася Мирослава. – Так що мені робити з папірцем?

– Забрати додому та малювати смуги й надалі. Тоді ви будете самі бачити, що сумне в житті рано чи пізно зміниться на щось веселе, яскраве, життєрадісне. Ні в кого не буває воно завжди рожевого кольору. На те воно й життя, – лікар чомусь зітхнув. – Які, коли це не таємниця, у вас плани на найближчий час?

– Ось-ось має повернутися з армії наш син, – сказала Мирослава. – Тож до того часу хочу з’їздити у рідне село, сходити на кладовище, попросити у бабусі пробачення за те, що так довго не була у неї на могилі. Хочу до повернення сина заспокоїтися, щоб його не травмувати своєю поведінкою.

– Ось і добре.

Мирослава подякувала лікареві та швидко вийшла з приміщення. Вдома вона одразу ж зателефонувала Оксані і сказала, що готова пристати на її пропозицію поїхати в рідне село.

– Давно вже б так, – відказала та. – Тільки автобусами я не хочу торохтіти.

– На літаку полетимо? – осміхнулась Мирослава.

– На чому й як їхати – мій клопіт, а ти будеш дорогу підказувати.

Оксана вмовила свого знайомого таксиста Миколу звозити її та Мирославу на батьківщину подруги. Микола вже давно вподобав Оксану, але та вертіла хвостом, жартувала з ним, однак тримала на відстані. Тому чоловікові не залишалося нічого, як виконувати нечасті прохання Оксани.

– Я заплачу за пальне, – наполягла Оксана, проте Микола лише всміхнувся у відповідь.

– Чому ти, а не я? – втрутилася в розмову Мирослава.

– Тому, що я сам заправлюся, – сказав Микола.

– Я так не можу, – наполягла Мирослава, – зараз і пальне, і все життя недешеве.

– Вважайте, що я везу Оксану на прогулянку, – промовив Микола.

– А я хто? Приший кобилі хвіст? – Мирослава не могла ніяк угамуватися. – Задарма я не поїду.

– Давай сюди символічно одну гривню та їдьмо, – сказала Оксана, поглянувши назад. – На заправці вже черга автівок за нами стоїть.

– Ех, дівчата! – махнув рукою неговіркий Микола й пішов до каси.

– І чому він тобі