Замкнене коло - Світлана Талан

ти роздягнися, щоб я бачив перед собою всі твої принади. І лише тоді я зможу зайнятися з тобою коханням». Від таких думок Юркові стало мулько, в голові зашуміло. Ні, він не може втратити Світлану! Треба щось робити. Не можна так легко загубити своє щастя, яке дістається важко, а розплескатись, як вода краплинами, може в одну мить.

– Чому надувся, немов сич на погоду? – вивів його з задуми голос Світлани, яка легенько торкнулася пальцями його вуха.

– Ні-ні, все добре.

– Їсти хочеш?

– Ні, дякую. Йди до мене.

Світлана підійшла, сіла на коліна, обняла за шию.

– Ти геть змок. Іди в ліжко, зігрійся.

– Зараз, – промовив Юрко здавленим голосом.

Лише одна думка про те, що йому доведеться в ліжку знову пережити сором, змусила хлопця здригнутися.

– Та ти весь тремтиш, – зауважила дівчина. – Я ж казала, що так недовго й занедужати. Хто ж гуляє по такому дощу?

– А і справді, щось мене морозить, – Юрко схопився за рятівну думку. – Мені дійсно треба відлежатися, зігрітися, відпоїтися теплим чайком.

– Хочеш малинового варення? Мало не забула! – похопилася Світлана. – Негайно йди та закутуйся в ковдру, а я буду тебе годувати варенням.

– Згода! Як казав Карлсон, варення – найкращі ліки, – вже веселіше промовив хлопець.

Він шуснув під ковдру та подумав, що принаймні сьогодні можна вдати з себе хворого і провести приємний спокійний вечір поруч зі Світланою.

Дівчина годувала Юрка варенням з ложечки, ніби малу дитину.

Юрко тішився з такої турботи й з задоволенням доїв варення.

– А чому так мало? – грайливо запитав він, коли ложечка цокнула в пустій банці.

– А тому, що закінчилося!

– А ще привезеш із села? Це варення не з супермаркету, де в ньому більше барвників та ароматизаторів, аніж справжніх ягід.

Від Юрка не сховалася тінь смутку, що промайнула по обличчю Світлани.

– Я не знаю, коли поїду додому, – тихо мовила дівчина.

– Чому? Не сумуєш за рідними?

– Ти ж знаєш, що у мене вітчим…

– Ну то й що? Він тебе не любить?

– Не зовсім так, – дівчина відвела погляд.

– Якщо не ображає, то вже й це добре. Все-таки ж ти не рідна йому донька.

– Через нього я виїхала звідти.

– Він здійняв на тебе руку? – Юрко ніжно попестив руку дівчини. Її пальці здригнулися.

– Ні.

– Ображав маму?

– Мене, – ледь чутно промовила дівчина, схиливши голову.

– Ти можеш мені сказати, що там у тебе трапилося? Ти мені можеш довіритися? – Юрко заглянув у вічі дівчини. Там бриніли сльози.

– Він… Він… Він домагався мене, – ледь чутно сказала Світлана.

– Господи! – Юрко притяг до себе дівчину, прихилив її голову до свого плеча. – Бідолашна дівчинка! Я не дам йому тебе скривдити, чуєш, я нікому не дам тебе скривдити. І хай як складеться наше життя, незалежно від того, чи будемо ми разом, чи підемо різними шляхами, ти повинна завжди пам’ятати, що у тебе є друг. Світланко, ти завжди зможеш звернутися до мене, коли тобі буде сутужно.

– Справді?

– Так. І це – не пусті слова. Я хочу бути завжди поруч із тобою, але життя – річ непередбачувана. Сьогодні все у тебе йде рівно та гладенько, а завтра воно може піти суцільними вибоїнами й так потріпати, посіпати, пошматувати, що будеш питати: «За що?» І хто дасть відповідь? Ніхто, окрім самого життя. І добре, коли серед тих вибоїн буде людина, котра зможе простягти руку порятунку, щоб як не врятувати, то хоча б підтримати у той час.

– Дякую, – Світлана тепло подивилася на Юрка. – Я дякую долі, що дарувала нам зустріч. Ти теж можеш звернутися до мене, якщо… якщо життя не дасть нам змоги бути поруч. Пам’ятай, що у тебе завжди є друг.

– Домовилися. Не здається тобі, що наша розмова більш схожа на прощальну?

– Ми ніколи не знаємо, де початок, де кінець, а де початок кінця, – мрійливо сказала дівчина і вже веселіше додала: – Хворий, швидко під ковдру!

18

Осінь прийшла зненацька. Здавалося, тільки-но стояло бабине літо зі своїми золотавими нитями павутиння, як одразу ж небо затягло темними хмарами та впав холодний осінній обложний дощ. Уночі несамовито й жалібно вив вітер, жбурляючи у шибки палати мокре листя. Його виття заважало Мирославі спокійно спати. Вона весь час дослуховувалася до протяжних занудливих звуків, намагаючись почути голос бабусі. Силоміць жінка примушувала себе не схоплюватися з ліжка та не стояти біля вікна, вдивляючись у суцільну темінь. Мирослава зробила для себе висновок, що все одно їй ніхто тут не вірить, а вважають хворою. Доведеться вдати, що вона вже не бачить «зорові галюцинації», не чує бабусин голос. Лише так вона зможе швидше звідси вирватися. Але лікар чомусь не поспішав її відпускати. Тож Мирославі не залишилося нічого, як чекати.

Останнім часом вона почала сумувати за Андрієм та Оксанкою. Тож коли її сповістили, що до неї прийшла подруга, залюбки погодилася на зустріч.

Оксанка обійняла Мирославу, поцілувала в щоку.

– Добридень, моя люба, – сказала вона. – Мушу тобі сказати, що виглядаєш ти набагато краще, ніж до лікарні.

– Я думаю! Цілими днями відлежувати боки й затрамбовувати шлунок харчами! – пожартувала Мирослава.

– Книжки читаєш?

– Ні.

– Але чому? Де ще, як не в лікарні стільки вільного часу?! Принести щось цікавеньке? Про кохання, наприклад.

– Про кохання? – перепитала Мирослава. – Дякую, але не треба. Гадаю, що книжка буде лише пилом припадати.

– А телевізор тут є?

– У холі, але я не ходжу туди.

– Чим же тоді, подружко, тут займаєшся?

– Аналізую прожите життя.

– Знову живеш минулим? Облиш його, і воно тебе відпустить.

– Намагаюся, – Мирослава осміхнулася куточком рота. – Знаєш, Оксанко, я довго думала над твоєю пропозицією з’їздити в рідне село, сходити на кладовище, побачити рідну хату.

– Це точно, що дуже-дуже довго думала. Сподіваюся, ти вже готова до поїздки?

– Так. Я хочу впевнитися на власні очі, що могила бабусі існує.

– Ось і добре! – Оксана попестила руку подруги. – Нарешті ти прийняла слушне рішення. Хвалю! Такою ти мені більше подобаєшся. Всміхнися, у тебе така приємна усмішка!

Мирослава не витримала, щиро усміхнулася.

– А ти візьмеш свій цифровик? – запитала Мирослава. – Хочу зберегти світлини колись нашої хати.

– Звичайно, що візьму! Буде фото на пам’ять! – з радістю погодилася Оксана та додала: – Якщо хата ще стоїть.

– Я певна, що вона є на нашому… на тому подвір’ї.

– Звідки така впевненість? – Оксана знизала плечима. – Можливо, нові господарі збудували на тому місці новий дім. Скільки ж років минуло!

– А я певна, що хата ще стоїть, – наполегливо повторила Мирослава.

Оксана не стала заперечувати подрузі. Якщо так вона