Замкнене коло - Світлана Талан

14

Мирослава вже кілька днів не хотіла нікого бачити. До неї приходили і Андрій, і Оксана, і батьки Юри та сам юнак, але вона відмовилася від зустрічі. Мирослава завжди панічно боялася самотності, а зараз їй треба було побути наодинці, скласти докупи думки, які сплуталися в клубок. Їй хотілося відокремити чіткою лінією реальність від мрій, фантазій і, як висловився лікар, від «галюцинацій». Але думки, як уперті пазли, не хотіли складатися в картинку під назвою «життя». В голову лізло зовсім не те, про що думала жінка. Подумки вона починала знову і знову переживати все своє життя спочатку. Завжди зупинялася на тому місці, коли помітила, як уночі потайки ходили кудись Люда та Юля. Мирослава помітила, що дівчата просиналися разом і йшли перевіряти, чи спить вихователька. Потім одна з них поверталася й чекала у ліжку іншу, яка поверталася десь за годину. Мирослава намагалася підслухати, про що шепочуться дівчата під час зустрічі, але марно. Найчастіше вони перекидалися кількома фразами й одразу ж лягали спати. Мирослава вирішила будь-що, а дізнатися про їхню таємницю. Яким же був її подив, коли однієї ночі кудись тихенько зникла її подруга Тетянка. Це вже було занадто! Цікавість помаленьку точила Мирославу зсередини, не давала їй спокою. До того ж Мирослава останнім часом геть кепсько почала спати. Відчуття голоду заважало їй заснути, щоб не чути як гурчить у животі та нудить десь під грудьми. По-перше, що вияснила Мирослава, Люда з Юлею не знають, що Тетянка кудись ходить. По-друге, Тетянка була дуже пильною й виходила зі спальні тоді, коли була впевнена, що подруги міцно сплять. По-третє, дівчата кудись зникали не щодня, а у певні дні. Мирослава спробувала це з’ясувати. Спочатку вона гадала, що походеньки дівчат бувають тоді, коли на нічне чергування заступає певна вихователька. Кілька ночей випали на зміну Валентини Іванівни. «У Жаби міцні нерви, – міркувала Мирослава, – тож вона, напевне, спить мов убита». Але незабаром зникнення Люди, а потім і Тетянки відбулися не на її зміні. Тут Мирославина логіка потрапила в глухий кут.

У той час Мирославі виповнилося чотирнадцять. Дівчатка в її віці вже були закохані не вперше. Деякі з них вже дружили з хлопцями, інші навіть мали сексуальний досвід. Мирослава ж комплексувала через свою зовнішність, бо була дуже худою. До того ж вона почувалася невпевненою, бо швидко виростала з одягу. Мало того, що він був таким, як майже у всіх дівчаток, та ще й завжди куці рукави. До декого з вихованок інтернату або приїздили родичі, або забирали на канікули. У них було по кілька гарних одежин, вони мали прикраси, якими могли похизуватися перед хлопцями. Дехто з дівчаток навіть мав свою косметику, пахуче мило й запашні шампуні. Мирослава була не заздрісною, але ходити в сукні з куцими рукавами, митися господарським милом і замість мережаних трусиків ховати під спідницю інтернатівські труси на виріст, якось їй враз набридло. А все почалося 8 Березня, коли їй (зовсім несподівано!) однокласник Іванко приніс подарунок.

– Чого тобі? – запитала Мирослава, коли хлопець зупинив її на сходах.

– Вітаю зі святом, – сказав той, і його великі вуха одразу стали червоними, як достиглий помідор.

– Дякую, – мовила розгублена дівчина.

– Це тобі, – хлопець зніяковів і простягнув Мирославі якусь коробочку.

Настала черга червоніти Мирославі.

– Дякую, – прошепотіла вона.

– Нема за що.

Мирослава набралася сміливості, щоб звести очі та зустрітися поглядом з першим хлопцем у своєму житті, який приділив їй увагу. Вона вдячно подивилася йому у вічі й швидко побігла вниз сходами. Ледь дочекалася, коли залишилася наодинці з Тетянкою.

– А що я тобі розповім, – Мирослава таємниче прошепотіла Тетянці на вухо.

– Закохалася?

– Ще не знаю, але подарунок до свята вже отримала.

– Від кого? – у Тетянки засвітились очі.

– Ось!

Мирослава розпакувала подарунок. Там було невеличке люстерко в зеленій пластмасовій оправі та справжня пляшка болгарського шампуню.

– Шампунь! У мене справжній шампунь! – Мирослава не могла стримати захоплення. – І де він тільки його дістав? Це ж дефіцит!

– Та хто ж він? – Тетянка аж ногами перебирала від нетерплячки.

– А ти сама здогадайся!

– Іванко?

– А ти звідки знаєш?

– Сорока на хвості принесла. А то я сліпа і не бачу, як він на тебе дивиться!

– Справді? А я не помічала, – знизала плечима Мирослава.

– А в мене теж щось є! – урочисто сказала Тетянка, дістаючи з тумбочки справжні сережки. – Ось! – приклала до вух. – Мені личить? Завтра піду до медсестри проколювати вуха.

– Які гарні! Золоті?

– Та ти що?! Звідки? У мене, як і в тебе, нікого з рідних немає.

– Зізнавайся, – Мирослава жартома схопила подругу за шию, – хто цей прекрасний принц, що подарував сережки!

Мирослава не помітила, як по обличчю дівчини промайнула тінь смутку.

– Секрет, – сказала вона.

– Ось як! У мене, виходить, від тебе немає секретів, а ти…

– Вибач, я не можу тобі сказати правду, а брехати не вмію. Я тобі розповім, усе розповім, але не зараз, – сказала Тетянка і поспіхом сховала сережки.

У Мирослави на язиці так і крутилося питання про нічні зникнення подруги, але вона себе стримала. Одначе за місяць помітила, що у Тетянки незрозуміло звідки з’явилася новенька блузка, потім дівчина похвалилася новим бюстгальтером. Тоді вже Мирослава вирішила побалакати з подругою начистоту.

– Ходімо подихаємо свіжим повітрям, – запропонувала Мирослава одного разу Тетянці. – Надворі справжня весна, а ми тут душимося.

– Щось не хочеться, – Тетянка була не в гуморі. – Хочу поспати.

Мирослава прикусила язика, ледь не бовкнувши: «Треба ночами не вештатися, а спати».

– Заради мене, будь ласка, – проскиглила Мирослава так жалісно, що Тетянка не могла їй відмовити.

– Ну добре, – погодилася подруга. – Може, й справді сон розвіється.

Дівчатка пішли блукати вулицями міста. Взагалі вони не дуже любили виходити за територію інтернату. Тут вони були майже в однакових умовах. Ледь виходили за паркан, на них тицяли пальцями – «інтернатівські». Звичайно ж, це було помітно завдяки однаковому дешевому одягу. Мирославі було неприємно, коли це слово з присмаком якоїсь зневаги і приниження злітало з вуст молодих людей. Ще неприємніше було ловити на собі співчутливі погляди стареньких. Хотілося ласки, до нестями мріялося про домашнє тепло, про людину, до якої можна було б притиснутися всім тілом і відчути, що тебе люблять. Не хотілося жалощів від чужих,