Замкнене коло - Світлана Талан

Лікар вдав, ніби він дуже зайнятий. Він терпляче чекав, доки Мирослава намилується рибками в акваріумі та заспокоїться. Олексій Степанович із власного досвіду знав, що проблеми пацієнтки тягнуться здалеку, скоріше за все з самого дитинства. Тому йому було дуже важливо, щоб Мирослава розкрилася, вийшла зі своєї мушлі, в якій вона була щільно зачинена разом з усіма своїми проблемами.

– Я вас слухаю, – нарешті сказала жінка, вмощуючись зручніше у велике крісло навпроти лікаря.

– Це я хотів вас почути, – лікар доброзичливо всміхнувся.

Дивно, але цій малознайомій людині Мирослава могла довіритися, розповісти про наболіле й потаємне. Щось у ньому було таке, що викликало довіру. Не вагаючись, вона почала розповідати про життя в інтернаті. Мирослава розказувала про Люду та Юлю, про те, як їй завжди хотілося їсти, бо хронічно недоїдала. Вона не приховувала, що відчувала себе приниженою, не здатною дати відкоша дівчатам. Вона зізналася, що зовсім не вміла постояти за себе, чинити опір і відчувала, що її покинула не лише бабуся, а й увесь світ.

– Ось така я слабачка, – підсумувала свою розповідь Мирослава. – Коли реальність життя показала свої зуби, я злякалася.

– Не зовсім так, – зауважив лікар. – Просто все звалилося на вас зненацька, коли ви ще не були готові до самостійного життя. Ви не могли боронити себе, десь трішки прогнулися, але все одно не стали навколішки перед своїми кривдниками.

– Так, але ж я була така не одна. Інші швидко змогли адаптуватися до нового життя, а я – ні.

– Ви й надалі голодували?

– Людина до всього звикає, до недоїдання також. Але в якусь одну мить настає пік – і тоді людина ладна на все. Маленька крапля переповнює чашу терпіння. Красти я не могла, бо бабуся навчила мене не простягати руки до чужого та не просити милостиню. Я мусила знайти інший вихід.

– І ви його знайшли?

– Так. Лише за рік. Мені тоді виповнилося чотирнадцять, – почала Мирослава, але спазми стиснули їй горло так, що стало важко розмовляти. – Олексію Степановичу, – сказала вона, відвівши погляд, – можна я зараз піду, бо до мене мають прийти?

Лікар зрозумів, що то була маленька брехня задля порятунку. Було помітно, що жінка дуже хвилюється, а сьогоднішня відвертість її трохи стомила.

– До речі, я забула в палаті аркуш зі смугами. То я можу йти?

– Так, звичайно. Я так розумію, що бабусю ви не бачили вже понад тиждень?

– Так, її не було.

– Ось бачите! Не все так вже й погано?

– Усе добре, – відповіла Мирослава, натужно усміхаючись куточками вуст.

У коридорі її зустрів Юрко.

– А я вам приніс пиріжків з вишнями, – привітавшись, сказав він. – Мама напекла саме для вас. Я їх замотав у рушник, щоб були тепленькі, але, здогадуюся, що це не дуже допомогло.

– Дякую. Переказуй вітання мамі Валі й татові Анатолію. А ти чому не на роботі?

– А в мене обідня перерва.

– Зрозуміло. А чому це ти так сяєш сьогодні? Чи, бува, не закохався?

– Щось у цьому роді.

– І хто ж вона? Як її звуть?

– У неї таке гарне ім’я, як і вона сама, – Світлана. Вона працює продавчинею хліба. Одужуйте швидше – я вас із нею познайомлю.

Ще трохи потеревенивши з юнаком, Мирослава пішла до палати. За нею тінню по коридору прослідувала медсестра та клацнула замком у дверях. Мирослава чи не вперше за останній місяць залюбки поїла. Пиріжки дійсно були смачні. Мирослава вміла добре готувати, але з тістом не дуже товаришувала. Хай скільки намагалася пекти у духовці здобні пиріжки, вони ніколи не виходили такі, як у бабусі. Вона вже і тісто вчиняла з любов’ю, і пекла лише під гарний настрій, а все одно чогось у пиріжках бракувало. Смак пиріжків, які спекла Валентина, нагадав їй дитинство. Бабуся… Вона не з’являлася вночі у садку вже більше ніж тиждень. Мирослава трохи заспокоїлася, але й далі її мучили здогадки. Вона так і не розкрила таємницю, а ще більше заплуталась у своїх думках так, що вже й сама не знала, чи бачила вона її, чи то був плід її хворої уяви. Іноді вона так замислювалася, що впадала в прострацію і в такому стані могла сидіти годинами.

…Вночі Мирослава прокинулася від задухи. Було надто спекотно, тож бракувало свіжого повітря. Вона скинула з себе ковдру, поглянула у вікно. На небі був повний місяць. Він зазирав у вікно, розливаючи по палаті своє холодне срібло. Сидячи на ліжку, Мирослава мимоволі замилувалася місяцем. Вона примружила очі – і від місяця потяглися сяйливі сріблясті промені. Він став схожим на сонце, але був не таким лагідним. Мирослава згадала, як бабуся завжди на ніч запинала вікна фіранками, а Мирослава просила залишити шпаринку, щоб бачити місяць.

– Не можна довго дивитися на місяць, тим паче, ні в якому разі місячне сяйво не мусить попадати на дитину, бо стане сновидою.

– А я хочу бути сновидою та ночами ходити по дахах, – протестувала Мирослава. На її думку, не так вже було й погано стати лунатиком.

Мирослава на мить заплющила очі, поринувши у спогади. Раптом вона почула чийсь тихенький жалісний плач. Спочатку подумала, що то уві сні схлипує її сусідка по палаті. Мирослава прислухалася. Плач ішов не від неї. Аж тут вона побачила, як за вікном з’явилися знайомі руки з покрученими суглобами. Вони взялися за підвіконня, ніби хтось за вікном намагався дотягнутися, щоб зазирнути у вікно. Мирослава заціпеніла. Ніколи в житті вона не забуде ці маленькі руки з покрученими ревматизмом пальцями. Вона заклякла, затамувавши подих. Нарешті бабуся її знайшла! Ніяких сумнівів не може бути! Нехай усі говорять що завгодно, нехай не вірять і вважають божевільною! Ще мить і зараз вона нарешті побачить свою рідненьку, найкращу у світі бабусю. Треба лише не сполохати її. Мирославі здалося, що в палаті чути, як голосно калатає у грудях серце, і вона завмерла у бентежному чеканні. Помаленьку у світі місячного сяйва почала з’являтися маківка голови в білесенькій хустині.

– Ой! – почулося за вікном та одразу ж усе зникло. Мирослава прожогом кинулася до вікна. Побачити, що там коїться, заважали ґрати на вікнах, але вона чітко почула, як хтось за вікном тихенько плакав. Плач був такий жалібний, що Мирославі стислося серце. Вона простягла до вікна руки та щосили затарабанила у скло.

– Я тут! Я тут, зачекай мене! – закричала Мирослава.

– Господи, твоя воля! – підхопилася перелякана сусідка і, не вагаючись, натисла