Замкнене коло - Світлана Талан

За мить до палати вбігли санітар та чергова медсестра. Вони побачили заплакану Мирославу. Жінка стояла перед ними з розпатланим волоссям, очі палали нездоровим блиском, а в них – розгубленість і надія.

– Благаю вас, – Мирослава впала перед ними навколішки, простягла руки, – випустіть мене, вона знайшла, розумієте, знайшла мене.

– Хто «вона»? – запитав санітар, підводячи жінку з підлоги.

– Моя бабуся.

Санітар зазирнув у вікно.

– Заспокойтеся, там нікого немає.

– Люди ви чи ні?! – Мирослава була на межі істерики. – Там щойно була моя бабуся! Вона намагалася дотягтися до вікна та впала. Вона плаче! Можливо, вона скалічилася, а ви мене не пускаєте до неї!

Медсестра спробувала вкласти Мирославу на ліжко, але та, зібравшись на силі, відштовхнула її від себе й побігла коридором. Вона повинна зараз же допомогти бабусі! Тієї хвилини вона не думала про себе, головне – треба було встигнути вибігти на вулицю до того, як її спіймають. Ось тоді їй усі повірять!

Мирослава була майже біля дверей, коли цупкі й дужі руки санітара схопили її в обійми та понесли до палати.

– Пустіть мене! – несамовито волала Мирослава, розуміючи, що зараз знову втратить змогу зустрітися з бабусею. І це тоді, коли вона так близько!

Мирослава пручалася, кричала і не стямилась, як опинилася в ліжку. Її руки та ноги були міцно прив’язані вервечками. Даремно вона вмовляла її випустити надвір або принаймні самим туди вийти. Її слова не доходили до медпрацівників, не розчулили їх. Жінка відчула, як голка шприца боляче вп’ялася в передпліччя та вже за кілька хвилин її тіло стало безвольним, а повіки самі по собі склепилися. Мирослава провалилася кудись у темряву. Останнє, що вона пам’ятала, було чиєсь жалісне схлипування під вікном…

Уранці Мирослава прокинулася з важкою головою. Відчула, як затерпли руки і ноги. Спробувала ними ворухнути – марно, вони були міцно припнуті до ліжка. Сусідка, сидячи на ліжку, щось енергійно наминала за дві щоки з пластикового лотка.

– Поклич когось, нехай мене відв’яжуть, – стиха попрохала Мирослава. Здавалося, що сили настільки її покинули, що не може підтягти голос.

– Ага! Так і покликала! – запихаючи до рота їжу, сказала сусідка. – Знову репетувати почнеш!

– Не почну. Мені треба до туалету.

– Зараз, – невдоволено сказала жінка й натиснула кнопку. – А то ще в штани накладеш, смердіти буде на всю палату.

Мирославу звільнили, принесли поїсти. Вона спочатку не хотіла торкатися їжі, бо не було апетиту, але злякалася, що не візьмуть на прогулянку. Не відчуваючи смаку страв та силуючи себе, трохи попоїла.

Випила ліки, лягла на ліжко. Хотілося швидше вийти надвір, зробити ковток свіжого повітря.

Мирослава ледь дочекалася миті, коли санітарка забрала її та ще двох пацієнтів на прогулянку. На ґанку лікарні вона на мить спинилася, вдихнула на повні груди повітря так, що аж у голові запаморочилося. Нічна подія зараз здавалася їй жахливим сном. Вона вийшла на центральну алею. Звідси добре було видно вікно її палати на першому поверсі. Будівля дійсно мала високий фундамент, ось чому в перший день перебування у лікарні Мирослава гадала, що палата на другому поверсі. Зненацька жінка зірвалася з місця й швидко попрямувала у бік лікарні.

– Стій! – крикнула їй санітарка. – Ти куди?

– Я зараз!

Мирослава підійшла ближче. Під вікнами її палати лежали, покладені одна на одну, кілька цеглин. Одна з них лежала поруч. Здавалося, що хтось склав цеглини, щоб була змога стати на них і зазирнути у вікно, а потім не втримався та впав – про це свідчила цеглина, яка валялася поруч.

– Мені негайно треба поговорити з Олексієм Степановичем, – сказала Мирослава санітарці.

– Нікуди він від тебе не дінеться. Після прогулянки зайдеш.

– Це дуже терміново! – Мирослава надзвичайно хвилювалася та її голос бринів від нервового напруження. – Я не можу чекати!

– То йди вже! – відмахнулася від неї санітарка, мов від надокучливої спасівської мухи. – Тільки йди одразу до кабінету лікаря! – крикнула вона вслід жінці.

Мирослава нетерпляче постукала в двері кабінету лікаря. Вона не дочекалася відповіді й широко розчинила їх. Лікар здивовано подивився на жінку.

– Я вас не викликав, – сказав він та додав, – поки що.

– Вибачте, заради Бога, Олексію Степановичу, але у мене до вас термінова розмова.

– Будь ласка. Що трапилося?

– Вам, напевно, доповіли, що було зі мною сьогодні вночі?

– Так. На жаль, у вас повторився напад.

– Я хочу довести, що то був не напад і я не хвора, – схвильована Мирослава ходила по кабінету.

– Поговорімо про це за півгодини, бо зараз маю справи.

– Я не можу чекати півгодини. Дуже прошу вас приділіть мені лише п’ять хвилин.

– Ну добре, – погодився лікар.

Мирослава потягла лікаря за рукав надвір.

– Ось вікно моєї палати, – вказала вона пальцем.

– Так-так.

– А під вікнами хтось поклав цеглини одна на одну для того, щоб можна було зазирнути у вікно. Чи не так?

– Можливо.

– Чи це не є доказом того, що там була моя бабуся?

– Можливо, ті цеглини лежать тут уже давно.

– А одна цеглина лежить поруч. Я чула, як бабуся зойкнула й упала. Я навіть чула, як вона плакала.

– Можливо, вам наснилися жахіття?

– Які жахіття?! – обурилася Мирослава. – Я бачила її руки, пальці з покрученими суглобами й білу хустинку!

– Ходімо, дорогенька, до кабінету. Там продовжимо розмову.

У кабінеті Олексій Степанович наполіг, щоб Мирослава сіла в крісло, і витримав паузу, давши змогу пацієнтці трохи заспокоїтися.

– Я вас вислухав, а тепер послухайте мене, – сказав він, пильно дивлячись у вічі жінці. – Ви маєте вищу освіту, працювали довгий час учителем, отож повинні мене вислухати та зрозуміти. Ви – хвора людина. Ніякої бабусі немає і не може бути. Ви бачите галюцинації, та єдиний вихід урятуватися від них – це тривале лікування. Можливо, ви ще деякий час будете бачити бабусю, але мусите усвідомлювати, що то лише га-лю-ці-на-ція. Якщо ви це зрозумієте і перестанете так бурхливо й боляче реагувати, то одужаєте швидше. Я хочу вам навести для прикладу слова Хеплі: «Я господар своєї долі, я капітан своєї душі». Тож будьте мужні, тримайте в душі образ дорогої вам людини, нехай світлий образ бабусі живе у вас, але не давайте ввести себе галюцинаціями в оману. Скажіть раз і назавжди, коли побачите когось перед собою: «То не моя бабуся, то – омана». Разом ми швидше здолаємо недугу. Ви мене зрозуміли?

– Так, – слабким голосом відповіла Мирослава. – Я піду до палати.

– А прогулянка?

– Пусте. Мені треба побути наодинці. Нехай нікого до мене не пускають. Добре?

– А що я скажу відвідувачам?

– Що я нікого не хочу