Замкнене коло - Світлана Талан

але надворі починалася справжня весна, в повітрі стояв запах свіжості, яка буває тільки в цю пору року, тому дівчатка мали гарний настрій. Вони увесь час жартували та сміялися. Подруги зупинилися й довго потішалися над кумедними горобцями, які весело вицвірінькували, доки не вирішили скупатися. Неподалік була велика калюжа, але всім конче треба було скупатися саме у маленькій, що була поруч. Спочатку горобці занурювались по черзі, але одному нахабі схотілося зайняти увесь «басейн». І почали горобці один одному скубти чуби! Дівчата ледь животи не порвали зо сміху.

– Все, купання закінчилося! – сміялася Мирослава. – Здається, вони взагалі вже забули, що хотіли прийняти душ!

– А хай їм грець! – Тетянка витерла сльози. – Ходімо далі.

Трохи потеревенивши про життя в інтернаті, про минулу контрольну роботу з математики та важкий диктант із англійської, дівчата на мить замовкли.

– У мене до тебе є цікаве питання, – сказала Мирослава.

– Я тебе уважно слухаю!

– Пообіцяй, що відповіси чесно.

– Обіцяю!

– Скажи мені: куди ти ходиш вночі?

– До туалету, – відповіла Тетянка та відвела погляд вбік. – Куди ще я можу ходити?

– Ти дала слово сказати правду.

– Якщо знаєш, то навіщо запитуєш?

– А що я знаю? Тільки те, що Люда, Юля й ти кудись бігаєте.

– Ти… Ти не знаєш куди?

– Намагалася дізнатися. За тобою навіть стежила, але між третім і другим поверхом ти зникала, ніби привид.

Тетянка якось сумно посміхнулася.

– Хочеш знати правду? – запитала вона серйозно.

– Так.

– Тоді дай мені клятву, що про це не дізнається жодна душа.

– Це така велика таємниця?

– Навіть не уявляєш, яка велика.

Мирослава так була заінтригована, що одразу ж поклялася, чим могла.

– Ти, звичайно ж, помітила, що останнім часом у мене почали з’являтися нові речі.

Мирослава хотіла сказати, що то, напевне, дарунки залицяльника зі старших класів, але змовчала, боячись сполохати подругу саме тоді, коли повинна була розкритися її таємниця.

– Ну не сліпа ж я!

– Родичів у мене немає, тож я мала заробити ці речі сама.

– А мені й не сказала! – дорікнула їй Мирослава з образою в голосі. – Ходжу, як жебрачка.

– Спочатку дослухай до кінця. Я помітила, що Люда та Юля кудись бігають уночі, а вранці у них з’являються то цукерки, то печиво, то ковбаски, а то й новий одяг. Тоді я вирішила за ними простежити.

– Я теж намагалася, але у мене не вийшло, – зізналася Мирослава.

– А у мене вийшло. Я йшла по слідах Люди, як пантера на полюванні. Побачила, що та простягла руку у віконце біля входу і зняла ключ від дверей. Потім вона відчинила вхідні двері та кудись побігла. Добре, що ніч була темна, й вона мене не помітила. Люда забігла за ріг будівлі та постукала у віконце вагончика, де ночує сторож.

– Який?

– Там, де зводять прибудову, є вагончик для нічного сторожа.

– Я не знала, що там хтось ночує. А далі що було?

– Мені довелося в капцях бігти за нею по снігу. Я побачила, як на стук відчинилися двері, як туди зайшла Люда. Більше я нічого не бачила, бо змерзла, мов цуцик. А наступного дня у Люди з’явився новий шалик.

– Я… Я не зовсім розумію…

– А ти уважно стеж за моєю думкою та не перебивай мене, – зупинила її Тетянка і продовжила. – Така сама історія повторилася і з Юлею. Тоді я вирахувала, що дівчата ходять до сторожки через дві ночі на третю. Так було не завжди. Напевно, вони боялися, що їх вистежать, тому були обережні. Одного разу я вирішила сходити туди сама та все дізнатися.

– Яка ти відчайдуха! – не стримала себе Мирослава.

– Тамуючи страх, я постукала у віконце, і двері відчинилися. Там був старий сторож Ігнатович. Ми з ним познайомилися, він напоїв мене чаєм з термоса. «Хочеш бутерброд з ковбасою?» – запитав він і дістав такий великий шматок ковбаси з голландським сиром. У мене аж слини потекли. Я сказала, що хочу, і вже простягла руку. «Ні, не одразу, – сказав Ігнатович, – за цей бутерброд ти даси себе помацати». Я ще нічого не зрозуміла, як його тремтячі руки вже торкнулися моїх грудей.

– Він тебе мацав?!

– Так. Спочатку я злякалася, але переді мною на столі лежала така смачна скибка, що я заплющила очі та вирішила потерпіти. Він мацав груди, потім сідниці. Я все витримала. Коли розплющила очі, то запитала, чи можу я забрати бутерброд. Ігнатович сказав, що можна отримати від нього навіть більшу нагороду, якщо буду давати при цьому себе цілувати в губи. Я нічого не відповіла, бо було так соромно, що, здавалося, п’яти горять. По дорозі я з’їла ту скибку як за себе кинула. Думала, що більше ніколи не піду.

– Але ж пішла?

– Так. Через деякий час. Ігнатович завжди мене пригощав чимось смачненьким. А одного разу приніс браслет на руку – ти ж його бачила. Я зраділа, а він зажадав, щоб я… – дівчина на мить замовкла, але Мирослава її не перебивала, бо хотіла почути, що ж було далі, – щоб я залізла йому в штани рукою та помацала… ну, сама розумієш що.

– І ти…?

– Так, я зробила це, бо дуже хотіла мати той браслет. А далі… Далі у нас було все, що буває між дорослими… Сама знаєш що.

– І ти… Ти не побоялася?

– Я хотіла мати гарний одяг. До того ж це повинно було трапитися рано чи пізно. Яка різниця коли?

– Але ж є різниця з ким.

– А мені байдуже! – скрикнула Тетянка. – Я не знаю, що зі мною буде завтра. Я не впевнена, що зустріну своє кохання і чи буду від нього сита та вдягнена. Я хочу жити сьогоднішнім днем! І їсти хочу дорогі цукерки сьогодні, а не наступного року. Зрозуміла?!

– Ну чого ти розійшлася? Я лише так запитала, з цікавості.

– Я й розповіла, – приглушеним голосом, майже спокійно, сказала Тетянка. – Тепер ти знаєш мою таємницю.

– Я дала слово ані пари з вуст. Лише скажи мені: що будеш робити, якщо завагітнієш?

– Та ти що?! Ніколи!

– Звідки ти знаєш?

– Ігнатович знає, як треба це робити, щоб не завагітніла.

– А я думала, що вагітніють завжди.

– Дурненька! Якщо чоловік не захоче, то буде тебе берегти.

Мирославі було не зрозуміло, як це може бути: коли хочеш, то завагітнієш, коли ні…

Зараз, згадуючи ту розмову з подругою, Мирослава подумала, що було б краще, якби та не розкрила їй своєї таємниці…

15

Юрко вже кілька днів не бачився зі Світланою. Він навмисне уникав