Замкнене коло - Світлана Талан

у славному війську, він мріяв про цю мить. Йому здавалося все привітним: і обшарпане роками стареньке приміщення вокзалу, і заклопотані люди з великими валізами, і продавчиня пиріжків, і навіть безхатченко-пес, який заметляв хвостом, глянувши у бік Юрка.

– Зараз, зараз, собацюго, – Юрко потріпав загривок пса, – я тобі щось дам.

– Він не такий вже й голодний, як ви думаєте, – промовила лінивим голосом продавчиня пиріжків.

– Він теж має право на свято. Дайте мені три пиріжки з м’ясом.

– А яке сьогодні свято? – запитала жінка, подаючи ще гарячі пиріжки.

– Я віддав честь Батьківщині – відслужив у армії та повернувся додому! – весело сказав Юрко. Настрій у нього був пречудовий і він ладен був розцілувати чорний мокрий ніс пса, що миттю ковтнув пиріжки і з цікавістю зазирав хлопцеві у вічі.

– Яка там Батьківщина? – жінка махнула рукою. – Розкрадено все, що можна, все розвалено, все сплюндровано. Чи я коли могла навіть думку допустити, що, маючи дві вищі освіти, буду торгувати смердючими пиріжками на вокзалі?

– Україна не винна, що в неї такі правителі. Так чи ні, мій друже? – Юрко звернувся до пса. Той ще швидше заметляв хвостом. – Ходімо, я тебе морозивом почастую.

– Вітаю зі щасливим поверненням! – крикнула навздогін хлопцеві жінка й знову монотонно, завченим голосом завела: – Пиріжки! Гарячі, свіженькі пиріжки!

Нагодувавши песика, Юрко в останню мить заскочив до маршрутки і вже за півгодини був удома в обіймах рідних. Коли мати з бабунею під час зустрічі вилили зайві сльози та перестали голосити: «Який ти став худенький!», – батько міцно потис синові руку.

– Не худий, а справжній чоловік, уже не хлопчисько, – зауважив він.

За мить стіл ломився від страв. Здавалося, що мати наготувала стільки, що вистачить нагодувати цілу роту. Випили з батьком, як годиться, по чарчині, жінки скуштували домашнього виноградного вина, і почалися звичайні розмови про знайомих. Виявилося, що Юркові нема кого з друзів запросити в гості. Хто ще був у армії, дехто виїхав з міста на навчання, хтось подався на заробітки за кордон.

– Жаль, що немає зараз Мишка, мого найкращого друга з дитинства, – зітхнув Юрко. – Ото б ми з ним загуляли!

– Йому залишилося служити ще чотири місяці, – уточнив батько.

– Знаю, тато, знаю. Ми з ним частенько теревенили по телефону. До речі, як там тьотя Мирослава? Мишко казав, що вона в лікарні, а що з нею, так достеменно і не розповів.

– Синку, – батько зітхнув, запалив цигарку, – погані справи у Мирослави.

– Вона тяжко хвора? – стривожено запитав Юрко.

– Як сказати… Якщо у лікарні, то дійсно хвора. У божевільні вона. Я телефонував Андрієві, бо ми хотіли її навідати, але він нам порадив поки не ходити.

– Але чому?! Якщо людина хвора душею, то треба якось підтримати її морально. Я не буду просити на це дозвіл у дядька Андрія. Ми виросли з їхнім сином як два брати. Я сьогодні ж навідаю тітку Мирославу!

– Тобі видніше, синку, – сказала мати. – Шкода її, така добра, душевна жінка.

…Юркові довелося чекати у фойє з півгодини, доки скінчиться «тиха година» в лікарні.

Потім він ще хвилин з десять умовляв лікаря дати дозвіл на побачення з Мирославою.

– Розумієте, лікарю, – намагався переконати Олексія Степановича хлопець, – тітка Мирослава мені ніби друга матір. Ми з її сином народилися в один день і в одній палаті. У моєї матері були пологи з ускладненнями і вона перші дні не могла мене годувати груддю. Тітка Мирослава стала мені молочною матір’ю. А коли ми з її сином зростали, то ходили в одну групу дитсадка. Спочатку ми опинилися в різних групах, але ненадовго. Ми такий лемент здійняли, що завідувачка дитсадка прибігла…

– Юначе, я вас розумію, але зараз хворій потрібен спокій і ще раз спокій.

– Лікарю, її побачення зі мною – це ніби побачення з сином. Чи воно їй зашкодить? – Юрко з надією поглянув у вічі лікареві.

– Не більше як півгодини.

– Дякую!

Мирослава була вкрай здивована, коли її медсестра провела в коридор для відвідувачів. Жінка навіть не уявляла, хто на неї міг чекати. Андрій забігав зранку перед роботою, Оксана прийде ввечері, а більше нікому. Яким же був її подив, коли до неї з букетом троянд підійшов юнак у військовій формі.

– Юра! Юрочко, невже це ти? – Мирослава обійняла хлопця. – Очам своїм не вірю! Який ти став… Подорослішав, змужнів, справжній чоловік!

– Мишко, сподіваюся, теж подорослішав. До речі, як він?

– Мишко? – Мирослава знітилася. Вона так була зайнята пошуками бабусі-примари, що вже тижнів зо два не телефонувала синові. – З ним усе добре. Розкажи мені, як служилося, тільки без брехні.

Юрко жваво розповідав про армійські будні, згадував кумедні моменти, намагаючись хоча б якось викликати у тітки Мирослави усмішку. Зовні вона здавалася цілком здоровою, хіба що всміхалася лише куточками уст та іноді роззиралася навколо себе, ніби шукала когось очима.

– Ой, мені вже пора, – схаменувся хлопець. – Лікар дав лише півгодини.

– Будеш телефонувати Мишкові, скажи, що у мене все добре, – попрохала Мирослава. – Напевно, я трішки перевтомилася в крамниці. Ось відпочину трохи, заспокоюсь, і все буде добре. Дякую, що не забув мене.

Мирослава пішла до палати у супроводі медсестри. Наостанок глипнула на Юрка, і він зустрівся з її поглядом. В очах жінки було стільки смутку, що хлопцеві защемило серце. Звичайно ж, вона не розповіла йому про свої проблеми, але що вони були у жінки, Юрко не сумнівався. Цього ж вечора він зателефонував Мишкові. Друг йому розповів, що у матері з’явилася причеплива думка про те, нібито її бабуся не померла й вона її бачила на власні очі. Юрко, як ніхто з рідних Мирослави, розумів її та пройнявся співчуттям. Він усвідомлював, що рано чи пізно сам стане пацієнтом цієї лікарні. «Якщо самотужки не впораюся зі своєю проблемою», – подумав хлопець.

Пізно ввечері Юрко зайшов до своєї кімнати. Бабуня поїхала в село, тож мати сама потурбувалася, застеливши йому ліжко. Приємно, до болю знайомо пахла свіжовипрана та випрасувана постіль. М’яке світло від бра робило кімнату ще охайнішою та більш затишною. Хлопець увімкнув комп’ютер. Звичайно ж, Інтернет не був підключений. Ніхто, крім нього, ним не користувався. Треба, не зволікаючи, завтра зранку під’єднатися до Всесвітньої мережі. Як зараз без Інтернету? Тим паче йому, Юркові. Хлопець лагідно торкнувся пальцями монітора, клацнув клавішами. Він відкрив шафу, дістав бінокль. Трохи вагаючись, вимкнув світло, тихенько прочинив двері на балкон. Його улюблений стілець стояв на звичному місці. «Цікаво, – подумав він, – чи цей стілець увесь час тут чекав на мене, чи завбачлива