Замкнене коло - Світлана Талан

– Я зараз до тебе приїду, і ти мені все до подробиць розповіси. Згода?

– Тобі ж завтра на роботу, – нагадала Мирослава.

– Це тобі на роботу, бо ніколи не маєш вихідного дня, а я завтра буду вдома, бо за кілька годин настане субота. Все. Став чайника на плиту, я незабаром буду.

Мирославі не залишалося нічого, як плестися на кухню та ставити чайник.

– … Ось де я пропадала цілий день, – закінчила Мирослава розповідь про свої пригоди.

– Подружко, – сказала Оксана, витримавши мхатівську паузу, – ти мусиш реалістично дивитися на речі. То була не твоя бабуся – це стовідсотково. Ніхто ще не повертався з того світу. Ніхто!

– А якщо вона не померла?

– Ти ж сама бачила труну, могилу і все інше. Ти жила в дитбудинку чому? Бо в тебе нікого не залишилося. Чи не так?

– Я провела кілька місяців у психіатричній лікарні. Можливо, її смерть мені примарилася там, під дією сильних ліків? Може ж таке бути?

– Ні! Ні й ще раз ні! Ти була у лікарні, бо зазнала великий стрес після похорону. Не треба ганятися за незнайомою жінкою. Забудь про неї та не ятри собі душу. Подивися, на кого ти стала схожа? Зблідла, лице змарніло, під очима чорні кола, очі блищать, як у хворої. Дай мені слово, що більше не будеш ганятися за старенькою.

– Не можу, – зітхнула Мирослава. – А хочеш, ми завтра підемо з тобою разом і я тобі її покажу? – Мирослава раптом оживилася та до болю стисла руку подруги.

– Добре. Я піду з тобою завтра, але цілий день бігати за міражем не буду.

– Дякую тобі, – Мирослава вдячно подивилася на подругу. Хто ще її так розумів? – Залишайся в мене ночувати, а завтра вранці підемо до метро.

– Ти ж знаєш, що я не зможу заснути на чужому місці. До того ж ти не забула, що у тебе є чоловік, якого треба нагодувати сніданком?

– Ледь не забула.

– А ти ніколи про це не забувай, бо будеш як я вити ночами у холодну подушку від самотності.

…Хоч скільки блукали подруги електричками, а бабцю так і не зустріли.

– Я ж казала, що тобі все привиділося, – сказала Оксана, кинувши погляд на настінний годинник, що зателенькав на вежі. – Ми з тобою вже шість годин на ногах, а її ніде немає.

– Ти мені віриш, що старенька була?

– Що бабця була – вірю, що то твоя бабуся – ані крапельки.

– Що тепер будемо робити?

– Йти по домівках, купатися та натирати ноги охолоджувальним гелем, бо підошви аж печуть.

Мирослава подякувала подрузі, за звичкою цмокнула її у щічку та рушила до тролейбусної зупинки. Додому можна було б дійти й пішки, але Мирослава відчувала неймовірну втому. Проте вона не вважала, що день минув задарма. Їй стало на душі спокійніше. Можливо, і справді розгулялася її багата уява після снів? Ніякої бабці, схожої на її бабусю, взагалі не було?

– Ви проходите чи так і будете стояти на сходах, як пеньок? – Мирославу із задуми вивів невдоволений голос дуже товстої та спітнілої жінки.

Мирослава мовчки пройшла по салону, знайшла вільне місце біля вікна, стомлено сіла. Зараз вона повернеться додому, прийме душ і вип’є дві таблетки валер’янки. І все у неї буде добре. Треба зупинити свою бурхливу уяву. Бабуся померла. Вона ніколи не повернеться. Мирослава ніколи її не побачить. Оксана має рацію, коли говорить, що треба жити в реальному, а не в уявному світі. Все! Вона більше ніколи не буде ганятися за бабусею-привидом. Вона не побіжить за нею, якщо навіть та буде зовсім поруч. Мирослава на мить прикрила очі. Раптом її ніби хтось штовхнув ззаду в плече. Вона здригнулася від несподіванки й одразу ж глянула у вікно. Тролейбус проїжджав повз велику табличку «М». По спині Мирослави пробігли мурахи. До метро швиденько забігла старенька в білій хустинці…

7

Нав’язливі думки про те, що її бабуся жива, в’їлися в мозок Мирослави, як вугільна пилюка в тіло гірника. Вона цілими днями ганялася за бабусею-примарою. Здавалося, та грається з геть знеможеною жінкою. Іноді вона дозволяла підійти до себе зовсім близько, так що жінці залишалося зробити кілька кроків, щоб розвернути стару до себе обличчям. Але в останню мить кудись зникала: вона то губилася в натовпі, то похапцем, в останню мить заходила до транспорту, залишивши позад себе розгублену Мирославу. Жінка відчула в собі інстинкт хижака, який давно голодний і зараз вийшов на полювання. У нього нема іншого виходу, він повинен будь-якою ціною добути здобич – від цього залежить його подальше життя. Навіть ззовні Мирослава нагадувала звіра на полюванні: рухи стали квапливі, різкі, знервовані, в очах з’явився незвичайний блиск. Вона забула про крамницю, не пам’ятала, коли востаннє готувала вдома страви для чоловіка, коли телефонувала синові. Зараз вона мала перед собою мету, яку прагнула досягнути в будь-який спосіб. Мирослава майже не спала ночами. Якщо забувалася на мить у тривожному сні, то знову бачила перед собою живу бабусю. Вона прокидалася з несамовитим криком, а потім знову довго не могла заснути. За тиждень свого «полювання» вона геть схудла та змарніла.

Мирослава знову повернулася додому близько опівночі. Андрій зустрів її біля дверей, допоміг роздягнутися.

– Ходімо щось з’їси, – сказав він, проводжаючи жінку на кухню, бо та ледь трималася на ногах.

– Нічого не хочеться, – мовила вона, сідаючи до столу. – Хочу лише пити.

Андрій налив у тарілку ще теплого супу, поруч поклав ложку та окраєць хліба.

– Їж понад силу, бо зовсім з ніг звалишся.

– Так-так, мені зараз потрібно набратися сил, – Мирослава механічно піднесла ложку до рота, не помітивши, що та порожня.

– Славо, нам треба з тобою серйозно поговорити, – сказав Андрій, підносячи ложку з супом до рота Мирослави. Та ковтнула його, як голодне пташеня.

– Слухаю тебе.

– Я наполягаю на тому, щоб завтра ти пішла зі мною до лікаря, – чітко карбуючи кожне слово, промовив Андрій.

– До якого? Я ж не хвора.

– Ми підемо до психіатра.

– Я все зрозуміла, – в голосі Мирослави забриніла легка іронія, – ти хочеш мене спровадити до божевільні. Давай! Так найлегше спекатися жінки!

– Люба, чи я коли бажав тобі зла? Ти пройдеш курс лікування і вже не буде тієї старої, повір мені. Я розмовляв з Оксаною, вона теж такої думки.

– Так ви з нею вже змовилися? – засміялася Мирослава. Сміх її був злий, неприродний. – Чи не на моє місце вона мітить?

– Що ти верзеш?! Що