Замкнене коло - Світлана Талан
– Добре, добре, – почула вона заспокійливий голос психолога. – На сьогодні досить. Коли ви ще зможете прийти, щоб продовжити нашу розмову?
Мирослава вагалася.
– Завтра. Я прийду до вас завтра, – сказала вона невпевнено.
– Намагайтеся більше не згадувати ці сумні події та заспокойтеся. Домовилися?
– Принаймні спробую.
Коли Мирослава залишила приміщення, то полегшено зітхнула. З душі ніби камінь впав. Їй дали змогу виговоритися, її вислухали. З іншого боку, вона почала тривожитися. Вона пообіцяла прийти завтра – це було там, у затишному кабінеті психолога, де багато квітів і тихенько дзюрчала вода у міні-фонтанчику. Зараз вона була частиною багатолюдного натовпу, який скидався на великий мурашник. Здавалося, люди рухаються хаотично, але це було не так. Кожен з них мав свою долю, свій характер, місце проживання та родину. Будь-хто з цих людей міг розповісти історію свого життя, і всі вони були б різні. Ось, наприклад, ота рудоволоса дівчина має щасливий вираз обличчя. Напевне, вона зараз квапиться на побачення, бо зиркнула на годинник і прискорила ходу. Жінка поважного віку скупилася в магазині й повільно прошкує додому. Не поспішає. Її вже ніхто не чекає вдома. Вона часто хворіє, бо має жовту безкровну шкіру. Зараз відчуває себе частиною натовпу і від цього їй трохи легше. Вдома сумні стіни та самотня старість знову почнуть тиснути їй груди, тому вона ввімкне телевізор і буде куняти перед ним: усе-таки, ніби є хтось живий поруч і балакає, хоча й говорить не до неї. У кожного із цих перехожих своя історія, своє життя. У Мирослави ж частина життя була під грифом «таємно». Вона нікому жодного разу про неї не розповідала. Чи зможе вона розкрити свою таємницю завтра психологу? Мирослава з острахом озирнулася, ніби ці люди могли заглянути до неї в душу чи прочитати думки. «У мене параноя», – подумала Мирослава і прискорила ходу.
…Цієї ночі Мирослава знову погано спала. Як завжди, наснилася бабуся, і жінка прокинулася з мокрим від сліз обличчям. Хотілося плакати з відчаю – настільки сон був схожий на реальність. У голову полізли нав’язливі думки з минулого. Мирослава тихенько, щоб не розбудити чоловіка, вийшла на балкон, на повні груди вдихнула свіже повітря. Гамірливе місто спало. Мирослава потяглася до пачки «Бонду», нервовим рухом дістала цигарку, чиркнула запальничкою. Взагалі вона майже не палила, але у хвилини розпачу йшла на балкон, де можна було бодай якось усамітнитися та зібрати докупи думки. Вона знову згадала той день, коли не стало її милої бабусі. Мирослава жадібно палила, кусаючи губи, та не в змозі стримати сльози. То був жахливий час у її житті. Вона втратила найдорожчу в своєму житті людину, якій могла у хвилину щастя або найбільшої душевної тривоги розкрити всю себе і бути певною, що знайде відгук почуттям – доброти, покірливості та просто чулості.
Мирослава добре пам’ятала той день, коли вона входила в зовсім інший, невідомий їй жорстокий світ. Її одразу ж направили до дитбудинку. Після всіх формальностей вона вперше побачила свою виховательку. Ця вихователька являла собою цілковиту протилежність її бабусі. Валентина Іванівна була огрядною жінкою з товстими пальцями, які одразу ж не сподобалися тринадцятилітній Мирославі. Дівчинці здалося, що ці пальці чомусь неодмінно мають учепитися їй у шию та задушити.
– Мене звуть Валентина Іванівна, – сказала жінка, і слух Мирослави різонув грубий, майже чоловічий голос. – Ти мусиш жити тут за моїми правилами. Я не терплю непокори та можу покарати. Порядок для мене – це все! Зрозуміла?
– Так, – тихо відповіла Мирослава, не в змозі відірватися від цупких пальців жінки.
– Тут деякі кличуть мене Жабою, проте не раджу повторювати їхню помилку. В нашому будинку навіть стіни мають вуха. Якщо до мене муха донесе з твоїх вуст це огидне слово, будеш спати без матрацу. Зрозуміла?
– Так.
– Вчися їсти швидко, бо сидітимеш голодною.
– Добре.
– Засинати потрібно в ту хвилину, коли вимкнуть світло. І головне, пильнуй себе, щоб від тебе не тхнуло. Це тобі не в смердючому селі жити, де можна ввечері впасти в ліжко з брудними ногами.
Валентина Іванівна ще щось говорила, повчаючи Мирославу, але дівчинка вже нічого не чула. Перед очима стояла мертва бабуся, і Мирослава почала схлипувати. Валентина Іванівна спочатку на неї нагримала, але це не вгамувало дівчинку, а навпаки, викликало новий потік сліз. Тоді вихователька дала їй гучного ляпаса. Дівчинка не помилилася. Рука виховательки виявилася важкою. У Мирослави розпочалась істерика. Вона не могла сприйняти те, що найсвітліше в житті зникло, лишилося щось сіре, невідоме та жахливе. Ліки, які їй запхали до рота в медичному пункті дитбудинку, не дали результатів. Мирослава билася в істериці й не могла заспокоїтися. Вона кепсько пам’ятала, як приїхала «швидка», їй зробили в зап’ястя укол і кудись повезли…
Мирослава допалила цигарку, не придавила, розчавила недопалок у попільничці, ніби ненависну істоту. Починало сіріти. Незабаром місто прокинеться, заявивши про це гуркотом автівок, тролейбусів і трамваїв, які поспішатимуть вулицями кожен за своїм маршрутом. Навряд чи вдасться Мирославі вже заснути. Цього дня вона обіцяла прийти до психолога на бесіду. Їй слід буде поринути у спогади та розповісти про психлікарню. Що вона пам’ятає? Лише те, що була зіткана з самих нервових волокон? Що весь час плакала, коли приходила до тями? Їй кололи заспокійливе та снодійне, вона не засинала, а провалювалася у якусь пітьму, щоб за кілька годин прокинутись очманілою і знову плакати. Про це вона зможе розповісти. Можливо, після цього їй стане легше? Але психолог обов’язково спитає, що було далі. Далі? Вона про це нікому не розповідала, навіть найліпшій подрузі. То чи зможе вилити душу незнайомій людині? Якби ж то після цього сни про бабусю перестали її мучити, то розповіла б. Але ні, нічого після цього не зміниться, лиш одна людина буде знати її таємницю. Від самої думки про це Мирославі стало моторошно. «Грець із тим психологом, – подумала жінка, – не піду я більше до нього, хоча Оксана може й образитися».
Мирослава зайшла до кімнати, тихо причинивши за собою балконні двері.
