Замкнене коло - Світлана Талан

– Звичайно. Все не приходить одразу. Виторг у крамниці буде набагато більший, аніж із кіоску.

– Але ж і витрати зростуть.

– Так. Одначе ти подивись, як живуть підприємці, які тримають крамниці.

– Я не знаю, як вони живуть, але на тебе вже зараз не можна без жалю дивитися: змарніла, під очима з’явилися синці, вдягаєшся в те саме щодня.

– Це явище тимчасове, – не здавалася Мирослава.

– А де ми стільки грошей візьмемо?

– Я візьму ще один, більший, кредит на розвиток бізнесу.

Урешті-решт після довгої розмови чоловіки здались і погодилися з Мирославою. Наступні півтора року минули для жінки ніби в пеклі. Вона не нарікала ні на що. Терпляче, немов на роботу, ходила кожного дня до міськради та інших закладів, де у вузьких коридорах простоювала цілими днями. Щоб отримати один підпис, іноді доводилося принижуватися, плакати та вмовляти. Інколи підпис вдавалося лише купити за великий хабар. Гроші витікали, ніби вода крізь решето, тому мусила працювати в кіоску ще й у нічні зміни. Мирослава валилася з ніг від фізичної та моральної втоми. Коли (нарешті!) дістала всі дозволи на відведення землі під забудову й дозвільні документи на будівництво, прийшла додому та сказала своїм чоловікам:

– Я вас ні про що не прошу, окрім одного: дайте мені досхочу виспатися.

Вона прийняла душ і лягла спати, навіть не попоївши. Мирослава проспала цілу добу. Прокинулась відпочилою та бадьорою. Їй треба було знову братися до справи, щоб якнайшвидше збудувати крамницю.

2

У невеличкій крамниці було прибрано, чисто та охайно. Кожен товар був красиво викладений і розставлений на полицях.

«Молодці дівчата!» – подумала про себе Мирослава, але нічого не сказала, тільки стримано привіталася.

– Як завжди, каву? – запитала Марія.

– Як завжди, – кивнула Мирослава головою на знак згоди.

Лише нещодавно Мирослава дозволила собі пити горнятко міцної кави щоранку. До цього часу вона економила на всьому, де було можна. Спробувавши кілька днів пити каву щоранку, вона відчула, що цей напій додає їй на деякий час бадьорості й сили. Тепер вона вже не могла відмовитися від цього задоволення. Доки продавчиня заварювала каву, Мирослава оглянула всі полиці, щось занотувала до записника та написала в зошит для Марії все, що треба зробити впродовж зміни, з якими поставщиками розрахуватися, яке замовлення зробити торговим представникам. Так було вчора, позавчора, так є сьогодні і буде завтра. Дні схожі один на один, ніби близнюки.

Марія розповіла, як учора ввечері п’яниця-покупець мало не розбив холодильну вітрину, а Мирослава насолоджувалася гарячим ароматним напоєм і з задоволенням ще раз і ще озирала полиці, стіни, стелю та двері крамниці. Їй тут було все знайоме та рідне до болю, до кожної шпаринки й подряпинки. Скільки ж сили вона зі своїми чоловіками вклала у цю споруду! Одного разу Мишка, який сам був на будівництві, привалило плитами гіпсокартону і йому довелося майже годину волати про допомогу, бо не зміг самотужки вибратися з-під плит. Добре, що його почула якась жіночка, яка проходила повз будівництво. Дякувати Богові, відбувся переломом ноги, а не хребта.

– Мирославо Ігнатівно, – звернулася до неї Марія так голосно, що від несподіванки жінка здригнулася і мало не розлила на себе каву.

– Марічко, хай тобі грець! Чи можна ж так кричати?!

– Вибачте, стільки років пропрацювала на базарі. Там знаєте, який завжди стоїть гамір? Виробилася звичка голосно розмовляти та кричати, зазиваючи покупців.

– Не шкодуєш, що прийшла сюди працювати?

– Ой, що ви! – Марічка емоційно сплеснула долонями. – Я вже і не мріяла знайти іншу роботу! Кому потрібен продавець, якому майже сорок років, а у трудовій книжці, окрім запису про навчання в технікумі, немає жодного? Мені ж не двадцять років, щоб узяли на роботу до супермаркету? Та й комплекція у мене зовсім не модельна.

– Не прибідняйся, – осміхнулася до неї Мирослава, – не така вже ти гладка, як кажеш.

– Ні, справді, Мирославо Ігнатівно, я так вам вдячна, що ви мене взяли на роботу та ще й офіційно оформили. Таке не всюди буває, навіть у великих магазинах багато хто працює неофіційно. Мені з вами дійсно поталанило. До речі, як ваш син?

– Нормально. Служить в армії, як і потрібно для юнака.

– А відкупити не можна було?

– Навіщо? Нехай послужить. Чим він кращий від інших?

– Не ображайтеся, але зараз говорять, що до армії йдуть лише ті, у кого немає грошей, і дурні.

– Можливо, але ми з чоловіком навіть не робили спроби відкупити Мишка від армії. Нехай зростає справжнім чоловіком. Андрій каже, що його служба багато чого навчила.

– Так це ж було раніше! А ось нещодавно зустріла я свою давню приятельку, то вона мені розказала, що її сина так відлупцювали в тій армії, що вже місяць лежить у госпіталі.

– Марічко, – зупинила її Мирослава, – не каркай, а то наврочиш. Мені й так проблем вистачає, а тут ти з такими розповідями…

– Вибачте, я не хотіла вас хвилювати. Добре, що у мене двоє дівчаток, а не хлопці. Давайте краще про роботу. Завтра прийде новий торговий представник. У нього є великий асортимент недорогої горілки, дешеві вина й…

– Нехай заходить наступного тижня, я з ним зустрінуся сама і поспілкуюся, дізнаюся про умови співпраці. Наступні три дні не будемо робити закупи – мені потрібні будуть гроші на кредит.

Згадка про кредит змусила Мирославу мимоволі зітхнути. Звичайно, що без нього не можна було обійтися. Треба було заплатити за проект, за дозвільні документи та давати великі хабарі. А скільки ж потрібно було коштів на будівництво! Потім придбали для крамниці обладнання і закупили товар. Кредит гнітив, придавлював, про нього Мирослава не забувала ні на мить. І так буде ще три роки. Три роки неспокійного життя, а потім вони всі зітхнуть на повні груди й будуть згадувати цей час, як нічний кошмар. А зараз треба працювати і працювати.

Мирослава забрала теку з документами та вийшла надвір. Проходячи повз стіну, вона непомітно погладила її долонею, ніби живу істоту.

«Це все моє, наше», – подумала вона та непомітно задоволено осміхнулася.

Сьогодні вона попрямувала до податкової інспекції. Не дуже привітне місце, але що вдієш? Закінчувався термін дії ліцензії на спиртні напої, тож треба йти, щоб отримати нову. Мирославі нелегко було звикнути до зверхнього ставлення податківців до підприємців. Працюючи в школі, вона звикла спілкуватися з інтелігентними вчителями, які перебували в рівних умовах. Навіть директор чи завуч не дивилися на вчителів